Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"

— Ви гарна парна. Рада, що в тебе все добре, — вимовляє одними губами, які, здається, тремтять. От тільки чому? Від холоду або ж на це є інша причина? Наприклад, почуття..? Якісь.

— Дякую, — коротко відповідаю, але ж знаю наперед, що язик так і свербить далі щось ляпнути. Чия не пропадала! — Не очікувала таких змін від мене? Здивована? Як бачиш — не став алкоголіком. В люди вибився. За моїми послугами ведучого люди в чергу стають, по два-три місяці чекають.

— Сказати відверто? — пірнули її очі в мої, змушуючи зостагнати, але подумки. Я так сумував за цими смарагдами. — Здивована, — не розриває зоровий контакт. — А у гурті граєш досі?

— Розпався наш гурт.

— А сина хоча б навчив мистецтву співів чи музику? Він весь в батька? — мовить й відвертається, ховаючи свої зелені скарби.

— Ще не навчив. Нехай поки що бавиться дитячими іграшками. Своїми ж цяцьками я ділитись не люблю.

— Невже? Чомусь, коли мене навчав, то такого не казав. Ну а дружину хоч навчив?

Хай тобі трясця! Присягаюся, але не просто так вона це сказала. Невже ще щось відчуває до мене?

...Авжеж, що ні. Скільки років минуло. Я й сам, коли побачив її, спочатку навіть оком не повів. Не те, щоб не впізнав, проте не хотів згадувати. Щоправда, аби її забути, довелося багато часу протужити. І я зміг.

Спочатку пиячив, адже було багато проблем. Потім батьки насіли, змусили прийти до тями, мовляв, краще головою в роботу пірнай, ніж в пляшку. І наявність дитини зрештою допомогла також. Відповідальність за Лева, попри те, що три роки його виховували мої батьки, загартувала мене. Працював деколи в три зміни, забуваючи про відпочинок. І з гурту пішов. А потім, коли прийшов час віддавати Лева до дитячого садочку і став виховувати його самотужки — раптово усвідомив, що позбувся всього, від чого втекла колись Юля. На той час це було для мене чималим досягненням. Хотів одного дня поділитися з нею цим і ось — це вдалось зробити.

— Вона не схотіла... — бурмочу під носа, згадуючи минуле і не можу залишити цю тему, якщо вже її зачепила дівчина, що сидить поруч. — А можна запитати?

— Так, — напружила шкіру біля очей жінка в білій шубці, втупившись поглядом в свій охайній нюдовий манікюр, ніби вперше його бачить. І вивчає почервонілі пальці.

— А чому тебе твій чоловік навчив? Може також грає на якихось музичних інструментах?

Знову відвертається. Ховає, й лице, й руки, немов їх можуть вкрасти.

— Ні. Не грає. Але навчив любити.

— Також непогано, — відказую так, як і вона три хвилини тому. — Отже він робить тебе щасливою?

— Ти це вже питав, – смарагди заглянули в дзеркало моєї душі й дістались задзеркалля.

— Питав, чи ти щаслива. Але ти й на нього не відповіла. Та зараз моє питання сформульоване по-іншому. Чи робить саме він тебе щасливою?

Напіввідкритий ротик ковтає судомно морозне повітря. Навіть у сутінках, у світлі жовтих гірлянд, розкиданих дрібними зірочками всередині альтанки, маю змогу ретельно роздивитися її пружнє лице. Таке ж, здається, юне. Вона відьма.

— А яке тобі до цього діло?

Цікаве запитання. Чи варто розцінювати його, як не бажанням відповідати? А може їй є що приховувати?

— Він тебе ображає?! — проявляю тривогу.

— Ні, — усміхається. Отже каже правду. — Просто навіщо тобі знати це? Головне, що в тебе є кого робити щасливою і є та, хто робить щасливим тебе, — відрубує грубо. Їй подобається ставити ці колючі дроти між собою й навколишнім світом. Все-таки, те ж саме дике зайченя.

— Ярчик! — зненацька десь з вхідних дверей до ресторану. — Ярчику, ти де?

— Тебе шукають, — вимовляє Юля, чим провокує мене думати, що хоче здихатись надокучливого співбесідника швидше. А втім, я завжди надокучав їй. Не давав проходу. Дурень?

І я йду, жодного зайвого разу не зупинившись поглядом на її силуеті. Йду, чітко спланувавши свій намір більше ніколи не наближатися до неї. Вона щаслива. Мабуть. І надто люто охороняє своє щастя. Можливо боїться, щоб не зурочили. А на мене чекає робота і син. Кожний отримав по заслугам.

А я отримав те, що хотів. Хотів, аби колись давно вона закохалась в мене? Було. Хотів, аби захоплювалась мною, як музикантом? Теж траплялось. Тепер хотілось вразити її і здивувати. Вийшло. Здається все. Ще хотілось колись давно від неї взаєморозуміння, але то вже таке — не усім дано. Обійдусь якось.

— Ярчик, у Лева температура, — на вході до закладу ошпарює мене новиною Сніжана. — Таня за пів години вже має йти на останню маршрутку, тож треба закруглятися. Зараз винесуть дивні і торт. Впораєшся за хвилин п'ятнадцять-двадцять?

— Так. Вистачить. Дякую, що тримаєш зв'язок із сестрою. Вічно заклопотаний батько-одинак ніколи нічого б не встигав без вас, дівчатка, — адресую вдячні погляді супутниці, яка вже допомогає мені позбавитись верхнього одягу і розпляває складки моєї сорочки своїми довгими пальчиками.

— А з ким ти там розмовляв? — питає мимобіжно, поки нас ніхто не чує, бо у холі безлюдно.

— З однією людиною з минулого.

—З Юлею? — дивує своєю обізнанністю моя партнерка по роботі. — Ви були колись близькі? — опустила тональність голосу до шепотіння, аби нашу розмову точно ніхто не підслухав.

— З чого такі висновки? — зберігаю незламний спокій і також стихшую голос.

— Помічала твої погляди. Ти затримував їх на ній більше часу, ніж на інших.

— Це було так помітно?

— Більше ніж. Це через неї ти прохав мене зіграти роль своєю дружини? Зазвичай ти просиш про це, коли на святі присутні твої колишні, — робить висновок Сніжана, чим заслуговує ще раз мою безмежну шану їй. Мало того, що вона найкраща фотографиня з найкращих і робить безкоштовні фотосесії моєму малому, бо ми ж працюємо в парі, так ще й дружити з нею, такою тямущою і уважною — одне задоволення.