Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

вона гукнула Пасквале: «Я піду в душ, і тобі теж варто було б сполоснутися». Вони зачинилися у ванній. Ми чули, як вони сміялися, вона час від часу зойкала, і це – я бачила – дуже схвилювало Деде. З ванної вони вийшли напівголі, з мокрим волоссям, дуже веселі. Вони й далі жартували між собою, немов нас тут не було. П’єтро спробував втрутитися запитаннями на кшталт: «Відколи ви разом?» Надя холодно відповіла: «Ми не разом, це ви разом, якщо що». Занудним тоном, який він вживав з безнадійно поверховими, на його думку, людьми, він спитав: «Що це має значити?» «Тобі цього не зрозуміти», – відповіла Надя. Чоловік мій заперечив: «Коли хтось чогось не розуміє, варто йому пояснити». Тут зі сміхом втрутився Пасквале: «Тут нема чого пояснювати, професоре, просто ти мертвий, хоч цього не знаєш, тут усе мертве, мертве ваше життя, ваші слова, ваше переконання, що ви найрозумніші, що ви демократи з лівими поглядами. Як можна пояснити щось мертвому?»

У повітрі зависла напруга. Я не сказала нічого, ніяк не могла оговтатися від Надиних образ, без жодного приводу, просто так, у мене вдома. Врешті вони пішли собі, так само несподівано, як і прийшли. Забрали свої речі й зникли. Тільки на порозі Пасквале несподівано сумним тоном сказав:

– Бувай, синьйоро Айрота.

Синьйора Айрота. Невже навіть мій друг з нашого району засуджує мене? Невже він мав на увазі, що для нього я більше не була Лену, Еленою, Еленою Ґреко? Для нього і для кого ще? Для мене теж? Хіба я сама тепер майже завжди не називала себе прізвищем свого чоловіка, коли моє власне прізвище вже втратило той ореол, якого воно набуло раніше? Я привела до ладу помешкання, особливо ванну кімнату, в якій вони залишили страшний безлад. П’єтро сказав: «Не хочу більше бачити цих двох у мене вдома. Той, хто так говорить про інтелектуальну працю, – фашист, хоч сам цього не знає». А щодо неї, то він добре знає таких дівуль, у голові в неї порожньо.

80

Немов підтверджуючи думки П’єтро, хаос починав набирати конкретних форм, зачіпаючи близьких мені людей. Від Маріарози я дізналася, що в Мілані на Франко напали фашисти, він у поганому стані, втратив одне око. Я вирушила відразу, взявши зі собою Деде і малу Ельзу. Я їхала потягом, граючись з доньками і годуючи їх, але на мене наводила сум та інша я – убога й неосвічена подруга заможного заполітизованого студента Франко Марі, яка загубилася десь і тепер знову звідкись виринула. Скільки ще таких «я» існувало?

На вокзалі мене зустріла зовиця, бліда й стривожена. Завезла нас до себе, в помешканні тепер не було нікого і панував ще більший безлад, ніж коли я там ночувала після сходин в університеті. Поки Деде бавилася, а Ельза спала, вона розповіла мені більше, ніж раніше по телефону. Це сталося п’ять днів до того. Франко виступав на маніфестації «Робітничого авангарду», у вщерть заповненому людьми маленькому театрі. Після закінчення маніфестації він пішов звідти пішки разом з Сильвією, яка тепер жила з редактором газети «Іль Джорно» в гарному помешканні неподалік від театру – він мав там ночувати, а наступного дня вирушав до П’яченци. Вони вже дійшли до під’їзду, Сильвія саме вийняла з сумочки ключі, коли під’їхав білий фургон, з якого вистрибнули фашисти. Його відгамселили до безтями, Сильвію побили і зґвалтували.

Ми випили багато вина, а тоді Маріароза витягла наркотик – так вона висловилась, часом вона вживала це слово в множині. Цього разу я вирішила спробувати, але тільки тому, що мені хотілося хоч чогось приємного, щоб за це вхопитися, а вино не допомогло. Після кількох дедалі сердитіших фраз моя зовиця замовкла і вибухнула плачем. У мене не знайшлося жодного слова, щоб потішити її. Я відчувала її сльози, мені здавалося, що вони шелестять, скочуючись їй з очей по щоках. Раптом вона зникла, я більше не бачила кімнати, усе почорніло. Я зомліла.

Отямившись, я стала ніяково виправдовуватися, мовляв, то все через утому. Уночі я спала погано: тіло обважніло від натуги, а слова з книжок і часописів аж сочилися тривогою, немов раптом літери абетки перестали пасувати одна до одної. Я не відпускала від себе доньок, немов це вони повинні втішати і захищати мене.

Наступного дня я залишила Деде та Ельзу на зовицю і пішла в лікарню. Франко лежав у палаті з зеленкуватими стінами, де стояв важкий запах несвіжого повітря, сечі та ліків. Він немов став меншим на зріст і роздувся. Досі в моїй пам’яті зринають білі бинти і сизий колір частини його обличчя та шиї. Він не був мені радий, здавалося, що він соромиться цього свого стану. Говорила я, розповідала про доньок. Через кілька хвилин він пробурмотів: «Іди геть, не хочу, щоб ти була тут». Я все ж воліла залишитися, але він роздратовано шепнув: «Я сам не свій, іди геть». Стан його був тяжкий, від товаришів я дізналася, що його, мабуть, ще раз оперуватимуть. Коли я повернулася з лікарні, Маріароза помітила, що я глибоко схвильована. Вона допомогла вкласти дітей, і тільки-но Деде заснула, звеліла мені теж іти спати. Але наступного дня вона попросила піти з нею до Сильвії. Я спробувала ухилитися – уже те, що я відвідала Франко й дізналася, що не тільки не можу допомогти йому, а й моя присутність шкодить, було достатньо нестерпним. Я сказала, що волію пам’ятати її такою, якою бачила на сходинах в університеті. «Ні, – наполягала Маріароза, – вона хоче, щоб ми побачили її такою, яка вона є тепер, це для неї важливо». І ми пішли.

Нам відчинила доглянута синьйора з дуже світлим волоссям, яке хвилями спадало їй на плечі. То була мати Сильвії, з нею був Мірко, теж білявий, він мав уже років п’ять чи шість, і Деде, як завше сердито й владно, відразу втягнула його в ігри з Тесом, своєю старою лялькою, яку вона тягала із собою всюди. Сильвія спала, але раніше сказала матері, щоб та її розбудила, коли ми прийдемо. Ми довго чекали, поки вона з’явиться. Вона була густо нафарбована, одягнена в гарну довгу зелену сукню. Мене вразили не так синці, порізи і непевний крок – після повернення зі шлюбної подорожі Ліла була у ще гіршому стані – як її погляд зовсім без виразу. Очі її були порожні, що дуже контрастувало з нестримною балаканиною та смішком – вона почала розповідати мені, лише мені,