Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

бо я ще цього не знала, що зробили з нею фашисти. Вона немов повторювала напам’ять якийсь жорстокий дитячий віршик, саме такої форми набрав тепер той жах, який вона пережила, і саме так вона розповідала його всім, хто приходив до неї. Кілька разів мати намагалась її перервати, але вона відмахувалась від неї нетерплячим жестом, підносила голос, виштовхувала з себе лайку і наперед смакувала дуже близьку і дуже жорстоку помсту. Я вибухнула слізьми, і вона різко замовкла. А тимчасом прийшли інші люди, зокрема друзі сім’ї та її приятельки. Сильвія почала все спочатку, а я поспіхом сховалася в кутку, притискаючи до себе Ельзу і вкриваючи її легенькими поцілунками. Тим часом мені згадувались деталі того, що Стефано зробив з Лілою, деталі, які я уявляла собі, поки Сильвія говорила, і мені здалося, що слова обох цих історій виливаються у тваринний крик жаху.

Якоїсь миті я пішла шукати Деде. Я знайшла її в коридорі, разом з Мірко та лялькою. Вони бавилися у дочки-матері з їхньою дитиною, але сцена, яку вони розігрували, не була мирною: то була сварка. Я зупинилася. Деде повчала Мірко: «Тобі треба дати мені ляпаса, зрозуміло?» Нове життя, граючись, повторювало старе, ми всього лиш вервечка тіней, які вічно виходять на сцену з тим самим тягарем любові, ненависті, бажань і насильства. Я уважно придивилась до Деде, вона здалася мені схожою на П’єтро. А Мірко був викапаний Ніно.

81

Невдовзі після того хвиля підпільної війни, яка виринала час від часу в новинах газет і телебачення – плани державного перевороту, поліційні репресії, озброєні банди, перестрілки, поранені та загиблі, вибухи і масові вбивства у великих та малих містах – насунула на мене знову. Зателефонувала Кармен, дуже стурбована, вона вже кілька тижнів не чула нічого від Пасквале.

– Він часом не був у тебе?

– Так, але щонайменше два місяці тому.

– А-а. Він попросив у мене твій номер телефону і адресу, хотів спитати якоїсь поради, він щось у тебе питав?

– Поради про що?

– Не знаю.

– Порад він у мене не питав.

– А що казав?

– Нічого, у нього все було гаразд, він був веселий.

Кармен розпитувала повсюди, питала і в Ліли та Енцо, розпитувала серед колективу з вулиці Трибуналі. Врешті навіть подзвонила до Наді додому, але її мати не схотіла говорити, а Армандо сказав лиш, що вона перебралася в інше місце і не залишила адреси.

– Вони, мабуть, оселилися десь разом.

– Пасквале з отією дівулею? Не залишивши ні адреси, ні телефону?

Ми довго над цим розмірковували. Я сказала, що Надя порвала зі своєю родиною саме через зв’язок з Пасквале, хто його знає, може, вони виїхали разом до Німеччини, Англії чи Франції. Але Кармен це не переконало. «Пасквале люблячий брат, – сказала вона, – він ніколи б не зник отак». Натомість у неї було паскудне передчуття: сутички в нашому районі ставалися вже щоденно, усі комуністи мусили добре стерегтися, фашисти погрожували навіть їй з чоловіком. А Пасквале звинувачували у тому, що він підпалив їхній осередок і супермаркет, що належав родині Солар. Я нічого про це не знала, мене це здивувало: невже це справді діялося в нашому районі, невже фашисти справді приписували це Пасквале? Авжеж, він був серед перших у їхньому списку, вони вважали, що його треба позбутися. Кармен припустила, що, можливо, Джино звелів його вбити.

– Ти заявила в поліцію?

– Так.

– І що тобі сказали?

– Мало мене не заарештували, вони ще більші фашисти, ніж самі фашисти.

Я зателефонувала викладачці Ґальяні. Вона іронічно спитала: «Що з тобою, не бачу ані твоїх книжок у книгарні, ані статей у газетах, ти що, вийшла на пенсію?» Я відповіла, що в мене двоє дітей і поки що мушу дбати про них, а тоді спитала про Надю. Тон її став непривітним. «Надя доросла, пішла собі жити окремо». «Куди?» – спитала я. «Це мене не обходить», – відповіла вона і, заки ще я встигла попросити у неї номер телефону її сина, поклала слухавку, не попрощавшись.

Мені знадобилося чимало часу, щоб знайти номер телефону Армандо, і ще більше, щоб застати його вдома. Коли він врешті відповів, то, схоже, був радий чути мене і аж занадто готовий до звірянь. Він багато працював у лікарні, його подружньому життю настав кінець, дружина пішла від нього й забрала дитину, він почувався самотнім і розбитим. Але, коли мова зайшла про сестру, йому мов заціпило. Він тихо сказав:

– Я не підтримую з нею ніяких стосунків. Ми з нею розходимося у політичних поглядах, розходимося у всьому. Відколи вона злигалася з Пасквале, з нею неможливо говорити.

Я спитала:

– Вони що, живуть разом?

– Можна й так сказати, – відрубав він. І, немов тема ця була для нього занадто легковажною, він став різко висловлюватися про політичне становище, говорив про кровопролиття у Бреші, про хазяїв, які фінансують партії, а коли ситуація погіршується, підгодовують фашистів.

Я знов подзвонила Кармен, щоб заспокоїти її. Сказала, що Надя порвала з сім’єю, щоб бути з Пасквале, а Пасквале пішов за нею, мов слухняний песик.

– Ти так вважаєш? – спитала Кармен.

– Нема сумніву, таке вже кохання.

Вона мені не повірила. Я наполягала на своєму, детальніше розповіла їй про той пополудень, який вони провели у мене вдома, і дещо перебільшено наголосила на тому, як вони кохають одне одного. Ми попрощалися. Але у середині червня Кармен знов зателефонувала мені, вона була у відчаї. Джино вбили серед білого дня перед аптекою, вистрелили йому просто в обличчя. Спочатку я подумала, що вона розповіла мені цю новину тому, що син аптекаря був товаришем нашої ранньої юності, і байдуже, фашист він чи ні, подія ця обов’язково мала мене вразити. Але причиною її дзвінка було не бажання поділитися зі мною жахом цієї насильницької смерті. У неї були карабінери, вони ретельно обшукали все їхнє помешкання, а також заправку. Вони шукали щось, що могло б привести їх до Пасквале, і вона була нажахана набагато більше, ніж тоді, коли вони прийшли заарештувати її батька за вбивство дона Акілле.

82

Кармен знемагала від тривоги, вона плакала, бо боялася, що повторяться давні переслідування. А я не могла прогнати з голови спогад про порожню площу, на яку виходила аптека, перед очима в мене стояла її обстанова, мені там завжди подобалося через запах льодяників та сиропів, через меблі з темного дерева, на яких вишикувались кольорові посудини, а найбільше мені подобались лагідні батьки Джино, які стояли, схилившись, за прилавком,