Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

Я витримала це добре, краще, ніж він, – за життя я дістала не одного ляпаса, а П’єтро досі ляпасів ніколи нікому не давав, та й, напевно, не отримував. Я побачила на його обличчі огиду до свого вчинку, тоді він глянув на доньку й вийшов з помешкання. Я діждала, поки все в мені перекипить. Не пішла спати, чекала на нього, а коли він не вертався, почала хвилюватися, не знаючи, що робити. У нього нервовий зрив, може, він замало відпочиває? Чи це проявилася його правдива натура, похована під тисячами книжок і добрим вихованням? Я ще раз усвідомила, як мало я знаю про нього і не можу передбачити його вчинків – може, він кинувся в річку, а може, лежить десь п’яний чи поїхав у Геную шукати потіхи й заспокоєння в обіймах матері. Ну годі вже, я була налякана. Я відчула, як усе те, що я читала, все те, що я знала, залишається за бортом мого приватного життя. Я мала двох дітей і не хотіла робити надто поспішних висновків.

П’єтро повернувся десь близько п’ятої ранку, і, побачивши його живим і здоровим, я відчула таку полегкість, що обійняла й поцілувала. Він пробурмотів: «Ти мене не кохаєш, ніколи не кохала». І додав: «У будь-якому разі я на тебе не заслуговую».

79

Насправді П’єтро не міг змиритися з безладом, який панував тепер на всіх рівнях його життя. Він мріяв про розмірене життя за наперед встановленою схемою: проводити дослідження, викладати, гратися з доньками, кохатися, щодня робити свій скромний внесок у те, щоб демократичним чином розплутати клубок політичного життя Італії. А натомість його виснажували конфлікти на кафедрі, колеги недооцінювали його працю, яку дедалі більше цінували за кордоном, з усіх боків він відчував зневагу й небезпеку, у нього складалося враження, що через мій неспокійний дух (який там неспокійний дух, я була жінкою нудною й нецікавою) навіть мир у нашій родині весь час був під загрозою. Якось пополудні Ельза гралася собі, я слідкувала, щоб Деде читала, а П’єтро зачинився в себе в кабінеті. Усе в домі було спокійно. «Він, – нервово думала я, – прагне зачинитися у своїй фортеці і працювати над книжкою, я дбаю про господарство, а дівчатка щасливо ростуть». Тоді задеренчав дзвінок, я побігла відчинити і, на свій подив, побачила перед собою Пасквале з Надею.

Вони тримали в руках великі військові наплічники, він мав капелюха на густій кучмі кучерявого волосся, яке переходило у таку ж густу й кучеряву бороду, вона здавалася змарнілою і втомленою, а величезні очі робили її схожою на злякану маленьку дівчинку, яка вдає, ніби нічого не боїться. Адресу вони дістали від Кармен, яка, своєю чергою, взяла її в моєї матері. Вони обоє поводилися приязно, я теж, немов між нами ніколи не було ніяких сутичок чи розбіжностей. Вони окупували весь дім, порозкидавши всюди свої речі. Пасквале говорив багато й голосно, майже завжди діалектом. Спочатку їхній візит здався мені приємним різноманіттям посеред сірої буденності. Але швидко я помітила, що П’єтро вони не подобаються. Його роздратувало те, що вони не зателефонували, перш ніж прийти, що обоє поводилися занадто розкуто. Надя зняла туфлі й простяглася на дивані. Пасквале, так і не скинувши капелюха, брав у руки все підряд, гортав книжки, не спитавши дозволу, взяв з холодильника пива для себе й Наді, випив його душком і відригнув, викликавши сміх у Деде. Вони сказали, що вирішили влаштувати собі подорож, просто подорож, без конкретної цілі. Коли вони вирушили з Неаполя? Нічого конкретного вони не відповіли. Коли збираються вертатися? Теж нічого конкретного. «А твоя робота?» – спитала я у Пасквале. Він засміявся: «Годі, я вже й так забагато працював, тепер пора відпочити». І показав П’єтро свої руки, потім попросив показати йому свої, потер долоню об його і сказав: «Відчуваєш різницю?» Відтак схопив примірник газети «Лотта Контінуа» і провів правицею по першій сторінці, хизуючись звуком шкарубкої шкіри по папері – це його звеселило, немов він вигадав нову гру. Тоді мало не погрозливим тоном додав: «Без цих шерехатих рук не було б ні цього стільця, ні будинку, ні автомобіля – нічого. Не було б навіть тебе; якби ми, робітники, припинили працювати, все б зупинилося, небо впало б на землю, а земля підскочила б до неба, рослини заполонили б міста, Арно розлився б і затопив ваші чудові домівки, і лиш той, хто завжди працював, зумів би вижити, а вас обох разом з вашими книжками пожерли б собаки».

Була то промова в стилі Пасквале, екзальтована і щира, яку П’єтро вислухав мовчки. Як, зрештою, і Надя – поки її друг промовляв, вона лежала на дивані й серйозно вдивлялася у стелю. Вона мало брала участь у розмові між чоловіками, та й зі мною не говорила. Але, коли я подалася до кухні приготувати каву, пішла за мною. Помітивши, що Ельза не відходить від мене, серйозно сказала:

– Вона дуже тебе любить.

– Вона ще мала.

– Маєш на увазі, коли вона виросте, то більше тебе не любитиме?

– Ні, сподіваюсь, що вона мене любитиме, навіть коли виросте.

– Моя мати дуже часто говорила про тебе. Ти була всього лиш її ученицею, але здавалося, що вона сприймала тебе як доньку більше, ніж мене.

– Справді?

– Через це я ненавиділа тебе, і ще тому, що ти забрала в мене Ніно.

– Він покинув тебе не через мене.

– Яка різниця, тепер я вже навіть не пам’ятаю, який він із себе.

– У юності я хотіла бути такою, як ти.

– Навіщо? Гадаєш, що мати все від народження – це така вже чудова річ?

– Ну, принаймні не мусиш стільки працювати.

– Помиляєшся, річ у тім, що коли у тебе все вже є, ти не маєш жодної причини робити якісь зусилля. Тільки відчуваєш провину за те, що маєш і чого не заслужила.

– Це краще, ніж відчувати провину за свої невдачі.

– Це сказала твоя подруга Ліна?

– Зовсім ні.

Надя раптом агресивно смикнула головою, а на її лиці проступив злостивий вираз, якого я геть не сподівалася. Вона сказала:

– Вона більше мені подобається, ніж ти. Ви обидві засранки, яких ніщо не змінить, типові покидьки з люмпен-пролетаріату. Але ти вдаєш приємну, а Ліна ні.

Вона вийшла з кухні, а я аж оніміла. Я почула, як