Читати книгу - "Трилогія смерті"

доводилось переглядати старі фільми жахів, я сміявся з того хлопа, який глупої ночі вискакує надвір, наче не знає, що краще пересидіти в хаті. І з тієї жінки сміявся, котра вчиняє так само, лупаючи отими своїми великецькими невинними очима й неодмінно ступаючи на височезних каблуках-стилетах, аби, як доведеться тікати, перечепитися ними через щось і впасти. Одначе ось і я тутечки, пошився в ті самі дурні, а все через якусь безглузду записку, обіцянку-цяцянку.

— О’кей, — сказав водій таксі. — Отут-о я стану — й ані на сантиметр далі!

— Боягуз! — зойкнув я.

— Авжеж! — погодився чолов’яга. — Саме тут я тебе й зачекаю.

Це вже була подолана половина відстані до задвіркового муру, і дощ, косими пасмами умиваючи мені обличчя, заглушував прокльони, що булькотіли в моїй горлянці.

Дяка таксистовим фарам, що я зміг розгледіти драбину, приставлену до задньої стіни цвинтаря, от мов хтось хотів перелізти на задвірки студії «Максимус-Філмс».

Став я під тією драбиною та й задер голову, намагаючись щось назорити крізь холодну мряку.

А там, угорі на драбині, з’явився якийсь чоловік: ніби хоче перелізти через мур?

Але чомусь він так і закляк там, от ніби удар блискавки сфотографував його, зафіксувавши навіки в негативному відбитку на біло-синій емульсії: голова викинута вперед, мов у падучої зірки в незагальмованому польоті, а тіло скорчилось-перегнулось, немов той чоловік прагнув перевалитися через стіну й сторчголов бебехнутися в «Максимус-Філмс».

Одначе він, заклякнувши якось гротескно, так і стирчав там, мов заморожений ляк.

Почав я його гукати, а тоді ураз збагнув, чому він занімів, чому заціпенів.

Той чоловік нагорі чи то вмирав, чи то вже був мертвий.

Гнаний пітьмою, прибрів він сюди, видряпався на драбину й зацілів, уздрівши — що? Щось побачене за межею ошелешило його, злякало на смерть? А чи щось, сховане в студійній темряві, було ще куди гірше?

Дощ уже поливав білі надмогильні пам’ятники мов із відер.

Я легенько струснув драбину.

— Ой Боже! — заволав я.

Бо той стариган так і полетів шкереберть із драбини додолу.

Падаючи, я кинувся вбік, аби тільки воно не на мене.

Гепнувся він десятитонним метеоритом поміж гробівці. Я зірвався на ноги та й став над ним, неспроможний почути ні те громохке гупання в моїх грудях, ні шепотіння дощу, який поливав і брили, і старого, промочивши його до рубця.

Я втопив погляд в обличчя мертвяка.

А він витріщався на мене очима-устрицями.

«І чого ти видивляєшся на мене?» — запитав він самою думкою.

«Бо я, — подумалось мені, — знаю вас!»

Білим каменем було його обличчя.

«Джеймс Чарлз Арбутнот, колишній керівник „Максимус-Філмс“!» — подумав я.

«Так!» — прошепотів небіжчик.

«Але ж, але ж! — вигукнув я по думки. — Коли я бачив вас востаннє, то якраз мчав тринадцятилітнім хлопчаком на роликах повз „Максимус-Філмс“, того самого тижня, коли ви загинули, і дні за днями були засипані світлинами двох автомобілів, що розтрощились об телефонний стовп, жахлива катастрофа, залита кров’ю бруківка, і розплющені тіла, і ще два дні були завалені фотографіями тисяч заплаканих облич на вашому похороні, мільйона квітів, справдешньо-щирих сліз з очей нью-йоркського керівництва, і заплакані очі за двомастами парами чорних окулярів на обличчях акторів — і жодної тобі усмішки. Вас по-справжньому забракло всім. А наостанок іще декілька світлин розтрощених автівок на бульварі Санта-Моніка, тож іще кілька тижнів цього ніяк не могли забути газети, а радіостанції невпинно лили потоки хвали, прощаючи королю те, що він відійшов навіки… І всім тим, Джеймсе Чарлзе Арбутноте, були ви!»

«Та бути цього не може! Неможливо! — мало не закричав я. — То це ви сеї ночі опинилися на мурі? Хто ж вас туди висадив? Щоб ви загинули вдруге? Та невже? Як? Чому?!»

Вдарила блискавка. Гуркнув грім, немовби грюкнули якісь велетенські двері. Дощ заливав небіжчикові обличчя, витворював патьоки штучних сліз на його очах. Дощівка заповнила йому розкритого рота…

Я заверещав, крутнувся і кинувся навтьоки.

Добігаючи до таксі, усвідомив: моє серце лишилося там, із тим тілом!

Та воно мене таки наздогнало. Мов рушничним пострілом, ударило мені в діафрагму й жбурнуло мене на машину.

Таксист чомусь придивлявся до тієї жорстви, що лишилася позад мене і яку періщив дощ.

— Там хтось женеться? — закричав я.

— Ні!

— Хвала Богу! Мерщій звідси!

А двигун здох.

Ми обидва застогнали з відчаю.

0, таки завівся! Зглянувся на наш перепуд.

Непросто це: дати задній хід на швидкості шістдесят миль за годину.

Але ми це втяли.

4

Півночі просидів я, роззираючись по своїй звичайній кімнатчині з її банальною обстановкою… у тому невеличкому затишному котеджику на нормальній вулиці в спокійному кварталі нашого міста. Випив три чашки гарячого какао — й аніскілечки не зігрівся, а знай ковтав дрижаки, спрямовуючи відзняті кадри на стіни.

Люди не помирають двічі, повторював я сам собі. Ну, не міг, ніяк не міг Джеймс Чарлз Арбутнот бути отим чоловіком, що хапав пальцями холодний вітер на тій драбині! Трупи зотлівають, розпадаються. Трупи зникають.

Пригадався мені день 1934-го року, коли Дж. Ч. Арбутнот вийшов з автомобіля перед своєю студією, а я, саме припхавшись туди на роликах, спіткнувся й упав йому в обійми. Сміючись, він притримав мене, тоді підписав книжку, ущипнув мене за щоку й зайшов у приміщення.

А тепер, Святий Боже, святий-кріпкий! Тепер той чоловік, давно пропащий у часі, телепнувся з муру в цвинтарну траву.

Тут я вчув якісь голоси й навіть уздрів заголовки:

ДЖ. Ч. АРБУТНОТ БУВ ПОМЕР, АЛЕ ВОСКРЕС.

— Ні! — заявив я білій стелі, де шепотів дощ і саме падав той чоловік. — То був не він! Це брехня!

«Зачекай-но до світанку!» — застеріг голос.

5

Та світанок нічим мене не розрадив.

Ні радіовісті, ні тебе-новини не знайшли жодного воскреслого мерця.

У газеті було повно авто-мото-трощ і нальотів на наркоманські кипіла, але про Дж. Ч. Арбутнота — нічичирк.

Вийшов я зі свого будинку та й поплентав до гаража, переповненого іграшками, старими науковими журналами та часописами для винахідників, — гаража, де не було автівки, а стояв лише мій старенький велик.

Проїхав я півдороги до студії, поки нарешті схаменувся: як це я наосліп перетнув стільки перехресть, а жодного не пригадаю? Приголомшений і тремтячий, я так і звалився з велосипеда на землю.

Тут вогненно-червоний «родстер» запахтів смаленою гумою й зупинився біля мене.

Водій у кепці з козирком назад побахкав по дроселю. Він дивився на мене крізь вітрове скло своїми різними очима: одне, ясно-блакитне, було нічим не озброєне, а