Читати книгу - "Під одним дахом з Рудою, Олександра Малінкова"

     Віка.

     Лєра цього дня теж рано зібралася й поїхала, здається доздавати якийсь “хвіст” по навчанню. 

    Потинялася з півгодини по порожній квартирі. Випила два горнятка кави, та поринула у роботу, насолоджуючись тишею.

     В голові весь час крутилися спомини про гарячий поцілунок з Бодею, а ще, прокручувалися варіанти куди саме втік товариш.

     Юліан повернувся лише ввечері: задоволений та щасливий. На питання увесь час відшутковувався й цим виводив мене ще більше з себе. Впертюх!

     А через годину я він і Лєра викликали таксі й поїхали до мого батька де все ще гостювала родина Валерії. 

     До Нового року залишається все менше й менше часу. Знаєте, це як передчуття якогось дива. Остання ніч року, який минає. Маленькою вірилося, що в цей час відбувається щось неймовірно чарівне. 

     Близнята одразу оживились, щойно запримітили мене. Так, їжу вживати лише з загальної тарілки наповненої салатиками. І бажано те ж саме, що їдять ці бешкетники. Протягнула їм пакет смаколиків і відійшла на безпечну відстань. Береженого Бог береже. 

     Васька скептично оглянув Юліана з ніг до голови, закатав очі під лоба хитаючи головою, про щось перекинувся парою трійкою слів з братом і вони кудись хутко зникли, залишаючи за собою доріжку з липких фантиків з під цукерок. 

     До мого батька з сестрою і її чоловіком приєдналися ще батьки Арсена і Марії. Такий собі вулик за вечерею. 

    Та вже зовсім скоро стало відомо, до якої саме події приурочене це святкове міроприємство. Заручини Арсена і Марії. Особисто у мене ця подія викликала приємний щем. Так мило було спостерігати за цією закоханою парочкою. За їх щасливими усмішками. Маю надію, що їх сімейне життя буде сповнене щасливими і теплими моментами, а між ними існуватиме завжди той душевний, щирий зв'язок. 

     От тільки Лєра поряд почала хлюпати носом. Невже теж розчулилася й радіє за подружку? Вона скочила з місця, щойно всі відволіклися.

- Що це з нею? - Поцікавився Юліан.

- Уявлення не маю! - Чесно відповіла й попрямувала за нею. 

     Двоюрідну сестру, вже добряче зарюмсану, знайшла у закутку між кладовкою і сходами на другий поверх.

- З тобою все гаразд? - Промовила стандартні слова. А з чого ще слід починати, коли людина в такому стані? Якщо чесно то аж такого досвіду втішати не маю. 

- А що схоже? - Запитала, розмазуючи потьоки від туші під очима.

- В тебе щось сталося? 

      Я сьогодні так і сиплю банальними фразами. Просто дійсно не байдужа, сестра все ж таки, хоч і двоюрідна, хоч і капостей немало зробила, але навіщо те все пам'ятати? Нагромаджувати в душі негатив?

- А що в мене може статися? Може ти про Марка ще не знаєш? Так от! Він нещодавно одружився! На доньці батькового компаньона. 

     Чую про це вперше, але зовсім не здивована. І свого часу на місці Валерії могла опинитися і я, якби в мене не було тої крихти здорового глузду, поваги до себе, і власних почуттів. 

- А тут всі навколо радісні, щасливі! Маша скоро вийде заміж, у неї любов! - Вона скривилася й продовжила свій монолог. - Ти приїхала з закордонним бойфрендом, який ні на крок тебе не полишає і увесь такий кльовий. Ще й Бодька досі по тобі “зітхає”. От що в тобі такого? - Знову почала схлипувати.

- Це ж ти мала бути “головною лиходійкою”! - З неї негатив лився нескінченним потоком. - Пригадай, як ти відгукувалася про Машку, називаючи її Бурьонкою. Образила Богдана… Кинула Марка… Чому лихою і нещасною маю в кінці-кінців лишатися я? 

     Шкода! Правда шкода. За те, що Лєра так нічого й не зрозуміла. За власні погані вчинки теж шкодую. І за те, як склалися стосунки з Бодькою. От за це, напевно, більше всього. Де він зараз? Чому не з'явився? Невже так не хоче мене бачити? А може жалкує, про те, що сталося вчора?

- Заспокойся будь ласка! 

      Але Валерія ще більше почала ридати. 

- Лиши мене! - Прохрипіла. - Почула?

- Ходімо, Віко! - Юліан який щойно підійшов потягнув мене за руку.

І знайшов же мене? Може маячок лишив десь в моїй одежі? Просто неймовірна здатність знаходити мене будь де, і витягувати мою п'яту точку з неприємностей.

Я ще декілька раз озирнулася на Лєру, але дійсно, якщо вона хоче побути наодинці зі своїм “стражданням” мені поряд робити нічого.

- А чому ти одягнений? - Запитала у товариша. - Ти знову кудись тікаєш?

- Не я, а ми! 

- О-о! Цього разу навіть візьмеш мене з собою? Яка честь для мене!

    У відповідь на мій голосовий супровід Юліан скорчив гримасу.

    І ось на мою руду голову одягнули зимову шапку, наступна на черзі тепла куртка. Відчуття наче у дитячому садку в молодшій групі вихователька намагається випхати на прогулянку, а ти так хочеш гуляти, що аж очима не бачиш… Але чемно стоїш, пускаючи носом бульбашки, і чекаєш доки тебе ще й взують, щоб порадувати її, що хочеш пісяти…

- То ми йдемо тільки удвох? - Заморгала я, переминаючись з ноги на ногу. 

- А тобі потрібен супровід? - Таємниче поцікавився він. От же ж вміє нагнати цікавості повні штанці. 

- А ось і наше таксі! - Вигукує він і махає водієві. - Обережно не впади, слизько!

    Дорога й справді суцільна ковзанка.