Читати книгу - "Тринадцята казка"

— Бо якщо ви не знаєте, де він…

І вже приготувався був знову перелічувати мені всі ті формальності, про які щойно розповів.

— Гаразд, я скажу вам, куди він поїхав — якщо, звичайно, можна вірити його словам…

Містер Ломакс здивовано звів брови.

— Мій дядько сказав, що поїде до Перу.

У правника очі мало на лоба не вилізли.

— Але ж ми з вами прекрасно розуміємо, що це абсурд, — сказала я на завершення. — Яке ще там Перу, прости Господи!

І зобразивши на своєму обличчі посмішку людини, яку заспокоїли й підбадьорили, я зачинила за собою двері й пішла, а містер Ломакс залишився, щоб від мого імені сушити голову над моїми ж проблемами.

Настав день похорон, а я так і не встигла як слід поплакати. Щодня доводилося чимось займатися. Треба було зустрітися зі священиком; потім почали обережно з’являтися мешканці села, щоб дізнатися про вінки та квіти; навіть місіс Модслі — і та прийшла; поводилася вона чемно, але прохолодно, наче на мене якимось чином упала тінь поганої репутації Естер.

— Місіс Проктор, бабуся Амброса, чудова людина, — сказала я місіс Модслі. — Неодмінно передайте вашому чоловікові подяку за те, що він її порекомендував.

Увесь цей час я мала таке відчуття, ніби Амброс без упину за мною стежить, хоча мені жодного разу не вдалося спіймати його за цим.

На похороні Джона мені, безумовно, не слід було ридма ридати. Ні, не слід. Бо я була міс Енджелфілд, дівчина дворянського роду, а хто був Джон? Звичайнісінький садівник. І тільки.

Наприкінці служби, коли парафіяльний священик лагідно — але марно — умовляв Еммеліну частіше відвідувати церкву (бо любов Господа нашого є благословенням для всіх його створінь), я прислухалася до розмови містера Ломакса з лікарем Модслі. Вони стояли за моєю спиною і були певні, що я їх не чую.

— Розумна і кмітлива дівчина, — сказав правник лікареві. — Гадаю, вона ще не зовсім усвідомила усю серйозність свого становища. Лишень уявіть собі: ніхто не знає, куди подівся її дядько! Утім, вона, безперечно, впорається із ситуацією. Я вже почав займатися фінансовою стороною цієї проблеми. Вона відвідала мене і, до речі, турбувалася не про що-небудь, а про те, як заплатити за похорон. Ця дівчина має добре серце у грудях і розумну голову на плечах.

— Так, — відповів лікар якимось непевним і слабким голосом.

— Мені раніше завжди здавалося — сам не знаю, чому, — що вони обидві… що в них не все гаразд із головою. Але після зустрічі мені стало цілком очевидно, що ураженою є тільки одна з них. І слава Богу. Звичайно ж, вам видніше, бо ви були їхнім лікарем.

Лікар Модслі промимрив щось нерозбірливе.

— Що ви сказали? — перепитав правозаступник. — Дівчинка в тумані?

Так і не діставши відповіді, містер Ломакс поставив інше запитання.

— А котра з них Аделіна, до речі? Коли вони приїздили до мене, я так і не зміг дізнатися. Як звуть ту, що розумна?

Я обернулася — рівно настільки, що мати змогу підглядати краєм ока. На обличчі лікаря Модслі застиг той спантеличений вираз, із яким він спостерігав за мною впродовж усієї служби. Куди ж поділася та нетямуща дівчинка, яку він ув’язнив на кілька місяців у своєму будинку? Дівчинка, яка не могла піднести ложки до рота, не могла вимовити жодного зрозумілого слова, тепер — о, диво! — організує похорони і ставить розумні запитання правозаступникові? Далебі, лікар Модслі мав привід для здивування.

Він стріляв очима то на Еммеліну, то на мене.

То на Еммеліну, то на мене.

— Здається, це Аделіна.

Прочитавши своє ім’я на вустах лікаря Модслі, я посміхнулася. Усі його медичні теорії та експерименти зазнали ганебного краху; їхні жалюгідні рештки плуталися тепер під моїми ногами.

Упіймавши його погляд, я злегка кивнула їм обом. Це був граціозний жест подяки за те, що вони прийшли на похорон чоловіка, якого майже не знали. Прийшли, щоб стати, за потреби, мені у пригоді. Саме так правник і розцінив мій жест. Не знаю, може, лікар розцінив його зовсім по-іншому.

Минули години. Багато годин.

Похорон скінчився, і нарешті я мала можливість поплакати.

Але не змогла. Стримувані так довго, мої сльози скам’яніли.

І довелося їм залишитися в мені назавжди.

Скам’янілі сльози

— Вибачте… — почала була Джудіт, але замовкла, міцно стиснувши губи. І раптом із непритаманною їй похапливістю безладно замахала руками: — Лікаря вже ви´кликали до іншого пацієнта — він зможе приїхати сюди щонайшвидше за годину… Будь ласка, допоможіть!

Підперезавши халат, я пішла за нею; Джудіт дріботіла за кілька кроків попереду. Ми то спускалися, то піднімалися сходами, блукали коридорами та проходами і нарешті знов опинилися на першому поверсі, але в тій частині будинку, де мені ще не доводилося бувати.

Нарешті ми вийшли до кімнат, що, як я зрозуміла, були приватними апартаментами міс Вінтер. Перед зачиненими дверима ми зупинилися, і Джудіт кинула на мене стурбований погляд. Я прекрасно розуміла її стурбованість: із-за дверей чулися якісь низькі, нелюдські звуки, зболені стогони, що переривалися судомними нападами ядухи. Нарешті Джудіт розчинила двері, і ми увійшли.

Я була вражена. У цій кімнаті кожен звук матиме зловісне відлуння! На відміну від решти кімнат, щедро напханих шторами, подушками, килимами та м’якими меблями, ця кімната була невеликою і майже пустою. На стінах — нічого, крім тиньку, на підлозі — звичайні дошки. У кутку стояла проста книжкова шафа, забита стосами пожовклого паперу. В іншому кутку — вузьке ліжко, заслане простим білим покривалом. З обох боків вікна безсило звисали ситцеві фіранки, пропускаючи до кімнати нічний морок.

Важко спершись на школярський столик, спиною до мене сиділа міс Вінтер. Куди й поділися її яскраві кольори! Вона була вдягнена у біле плаття-сорочку з довгими рукавами; і вона плакала. І як плакала!.. Дратівні завивання змінювалися моторошними тваринними стогонами. Плечі то здіймалися, то безсило опускалися, усе тіло тремтіло; конвульсивні здригання йшли через тонку шию до голови, через плечі — в руки, а пальці рук лежали на поверхні столу і судомно стискалися. Джудіт поспішила замінити маленьку подушку під скронею міс Вінтер. Сама ж міс Вінтер і не помітила нашого приходу: жорстокий напад хвороби засліпив її.

— Ще ніколи її такою не бачила, — сказала Джудіт, розпачливо притискаючи руку до обличчя. І далі, з ноткою паніки у голосі: — Я не знаю, що робити!

Рот міс Вінтер то широко роззявлявся, то кривився в гримасі — гримасі болю, який несила було терпіти, який уже не вміщався всередині і рвався назовні.

— Заспокойтеся, — сказала я Джудіт. — Мені вже