Читати книгу - "Три метри над рівнем неба"

різкому гальмуванню. Машину занесло. Бабі заплющила очі. Почула рикання мотора, що гальмує, потужну систему ABS, що відновлює контроль над колесами, вищання шин. Потім — нічого. Розплющила очі. «Ягуар» стояв тут, за кілька сантиметрів від машини, непорушний. Бабі зітхнула з полегшенням і відпустила куртку Степа, яку була намертво вхопила від переляку.

Степ із непроникним обличчям глянув на водія машини.

— Куди ти так мчиш, бевзю?

Потім завів мотоцикл. Тип за кермом, чоловік років тридцяти п’яти, з ідеально підстриженим густим та кучерявим волоссям, опустив автоматичне віконце й суворо глянув на нього.

— Що ти сказав, хлопчику?

Степ вимкнув мотоцикл. Посміхнувся, спішуючись. Він знав таких типів. У нього там точно поряд жінка, і він не хоче втратити обличчя. Підійшов до машини. Так і є. Крізь скло побачив жіночі ноги. Гарні руки, складені на шовковій театральній сумочці, елегантне вбрання. Спробував розгледіти обличчя жінки, але світло ліхтаря відблискувало на віконечку, ховаючи його. «Хлопчик. Зараз ти у мене побачиш хлопчика». Степ ввічливо відчинив дверцята машини.

— Вилізай, бевзю, так тобі буде краще чути.

Чоловік збирався вже виходити, коли Степ схопив його за куртку й брутально витяг із машини. Кинув його на капот «Ягуара». Коротка телефонна антена затремтіла. Степ заніс кулак, готовий ударити.

— Степе, ні!

Голос Бабі. Степ обернувся до дівчини. Він забув про неї. Побачив, як вона стоїть поряд із мотоциклом, дивиться стурбовано й тривожно. Руки звисли уздовж тіла.

— Не роби цього!

Степ послабив хватку. Тип тут-таки цим скористався. Вивільнився й підло вдарив кулаком в обличчя. Степова голова відкинулась назад. Лише на мить. Здивовано підніс руку до губ. Вони кривавили.

— Ах ти ж сучий…

Степ накинувся на нього. Переляканий тип виставив руки перед собою, пригнув голову, бажаючи втекти. Він сам не знав, як у нього духу стало вдарити Степа. Той схопив його за кучері, нагнув голову, готовий вгатити коліном, аж тут раптом відчув новий удар. Цього разу — зовсім інший, сильніший, що дістав аж до серця. Сухий удар. Тільки одне слово. Його ім’я.

— Стефано…

Жінка вийшла з машини. Театральну сумочку поклала на капот, сама стоїть поряд. Степ подивився на неї. Подивився на сумочку. Хтозна, чий це подарунок. Яка химерна думка. Повільно відпустив руку. Кучерявий тип, якому поталанило, знову був вільний. Степ стояв і мовчки дивився на неї. Гарна, як завжди. Легке «привіт» злетіло з її губ. Тип штовхнув його в бік. Степ відійшов, звільняючи йому прохід. Тип заліз у «Ягуар» і завів мотор.

— Їдьмо геть звідси.

Степ та жінка востаннє пильно подивились одне одному у вічі. Між цими схожими очима — дивні чари, довга історія любові та туги, страждань та ран минулого. Потім вона сіла в машину, гарна й елегантна, якою й постала перед ним. І залишила його там, на дорозі, з розбитою губою і серцем.

Бабі підійшла до нього. Стривожена тією єдиною раною, яку вона могла бачити, обережно торкнулась рукою його губи. Степ ухилився від цього делікатного доторку, сповненого молодого кохання. Мовчки сів на мотоцикл. Почекав, поки вона сяде позаду, а тоді рушив із люттю. Рвонув уперед. Мотоцикл спробував опиратися, але дуже швидко з рабською покірністю нахилився праворуч, в’їжджаючи на набережну Тибра. Степ перемкнув передачі. Газонув. Мотоцикл помчав дорогою, набираючи швидкість.

Степ нісся, не розмірковуючи. Він залишив позаду далекі спогади, додавши ще швидкості. Сто тридцять, сто сорок. Ще швидше. Холодне повітря щипало йому обличчя, і ці крижинки болю приносили полегшення. Сто п’ятдесят, сто шістдесят. Ще швидше. Промайнув між двома машинами. Ледь не торкнувся їх, у той час як його примружені очі зосередились на чомусь іншому. Щасливі видіння із цією жінкою купчились у його затьмареній свідомості. Сто сімдесят, сто вісімдесят, невеличкий вибій — і мотоцикл майже пролетів над перехрестям. Світлофор щойно перемкнувся на червоне. Машини зліва загули в клаксони, змушені гальмувати, щойно рушивши. Підкорились цьому потужному мотоциклові, цьому нічному ледь підсвіченому боліду, небезпечному та швидкому, ніби синя куля. Сто дев’яносто, двісті. Вітер свистів у вухах. Дорога злилась, а бордюри стали однією розпливчастою лінією. Ще перехрестя. Далеке світло. Зелене зникло. З’явилось жовте. Степ наліг на маленьку кнопку справа з англійською назвою «horn». Його клаксон розірвав ніч. Ніби крик пораненої тварини, що йде на смерть. Степ заволав у темряві, ніби сирена «швидкої», пронизлива, як біль пацієнта у неї всередині. Його крик був високим і глибоким; передавав те, що коїлось у нього всередині. Все ближче. Світлофор ще раз перемкнувся. Червоне.

Бабі почала бити його кулачками по спині.

— Зупинися! Зупинися!

Машини рушили. Металевий мур, дорогий і різнобарвний, сунув на них, налягаючи на клаксони. Наближався небезпечно й невідворотно.

— Зупинися!

Цей останній крик, поклик до життя. Степ раптом ніби прокинувся. Звільнена педаль газу одразу ж повернулась на нуль. Мотор перемкнувся під його владною ногою. Четверта, третя, друга. Рука стисла сталеве гальмо, ледь не погнувши його. Мотоцикл затремтів, гальмуючи, оберти швидко знижувались, ніби наввипередки зі спідометром. Колеса залишили прямий і глибокий слід на асфальті. Запах горілого огорнув пістони, від яких ішов дим. Зупинились.

Машини спокійно проїжджали за кілька сантиметрів від переднього колеса мотоцикла, тепер нерухомого, що стояв ледве за білою лінією. Вони нічого не помітили. Аж тепер Степ згадав про Бабі. Обернувся. Вона вже зійшла з мотоцикла. Стояла, притулившись спиною до муру біля дороги.

Поставив мотоцикл на підніжку, підійшов до неї. Надламані схлипи виривались із її грудей, вона й не намагалась їх стримувати, так само як і дрібні сльози, що малювали смуги на її блідому обличчі. Степ не знав, що робити. Стояв перед нею, розвівши руки й остерігаючись навіть торкнутися її — боявся, що навіть найменший доторк може перетворити ці дрібні нервові схлипи на гучні ридання. Усе ж наважився доторкнутись до неї. Але реакція була неочікуваною. Бабі відкинула його руку, і слова полилися з її губ майже як крик, що раз по раз переривався схлипами:

— Чому? Чому ти такий? Ти божевільний? Це для тебе нормально — отак ганяти?

Степ не знав, що відповісти. Подивився в ці очі, великі й мокрі від сліз.

Як він міг їй пояснити? Як донести все, що стояло за цим? Його серце стисли німі лещата. Бабі глянула на нього. Її блакитні очі стражденно й запитально вишукували у ньому відповідь, спокійний берег, де можна мирно й щасливо відпочивати. Степ мотнув головою. «Не можу, — здавалося, він німо повторював самому собі. — Не