Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У всіх трапляються "чорні" дні, але зазвичай вони приходять несподівано.
Але я знаю дату своїх наперед. Щороку, двадцять шостого листопада, я роблю кілька дзвінків.
Цей рік особливий.
Бумс! — я перевертаю коробку з рукавичками, щоб швидше відшукати найбільш зношені.
Цього року, двадцять шостого листопада, мені потрібно зранку зробити дзвінок, ввечері зіграти з Кувалдою, а Рита...
... про неї краще не думати до розмови. З Настею майже все втрачено, але з Ритою всі питання вирішаться. За будь-яку ціну, будь-яким способом. Я нічому й нікому не дозволю стати між нами. Навіть самій Риті.
Наступного року мені дзвонити вже не буде потреби. Моїй сестрі виповниться вісімнадцять, і все ніби як закінчиться.
Я тільки не можу дозволити, щоб усе закінчилося моїм програшем.
Я набираю другого юриста з самого раннього ранку — і вона вже готова. Валерія наполягає на черговій світській розмові, а потім підключає до зв'язку мого дядька.
Він змушує нас чекати — та й ще змушує передзвонити зрештою, — але я дивлюся в скляну поверхню журнального столика у своїй вітальні й не дозволяю емоціям взяти гору.
— Що, знову? — зображує дядько незадоволений тон, але всі присутні знають, що в глибині душі він насолоджується кожною секундою того, що відбувається.
— Я надіслала до вашого офісу всі умови ще вчора, — нагадує Валерія.
— Десять мільйонів і моє мовчання в пресі, — крижаним тоном кажу я. — І ти сьогодні ж передаєш права на опіку мені.
— Сьогодні ж, — пробурмотів Віталій. — А чому не вчора? Та тому що і вчора, і рік тому, і п'ять років тому вже все було зроблено. Але ти любиш битися головою об стіну. Профі.
— Позбав мене своїх коментарів. Бери гроші, і знімеш ще судову заборону наближатися до неї.
Валерія намагається втрутитися в розмову, бо знає, чим зазвичай закінчується такий поворот у бесіді. Але мого дядька зможе переговорити лише диявол.
— Ти все ще вважаєш, що судова заборона — це моїх рук справа? Не забирай мій час. Через три місяці Анастасія вийде звідти, що ти взагалі робиш? Ти не був опікуном і не станеш. Усе. Заспокойся.
— Дванадцять мільйонів, — терпляче вимовляю я, бо підготувався до цієї розмови.
У мене був цілий рік підготуватися, так. І навіть якщо залишиться один день до її вісімнадцятиріччя, то я все одно буду боротися.
Я обіцяв. Дав слово. Це остання спроба перекупити права, а потім мені, можливо, доведеться поховати свою кар'єру, тому що я піду на все що завгодно, щоб витягнути Настю.
Віталій сміється в слухавку, захлинаючись хрюканням. Валерія знову намагається щось сказати, а я вважаю, що нам потрібно дослухати до кінця ці мерзенні звуки.
Нехай регоче, його час просто ще не настав.
— Ух, дванадцять мільйонів, — каже він, прицмокуючи. — Артуре, вона ж — майже овоч. Іди працюй, шайбу свою ганяй.
— Не сьогодні, — рівно вимовляю я, — і не завтра. І не післязавтра. Але коли-небудь, клянуся, я вб'ю тебе, дядьку.
— Уб'єш, так, чекаю-чекаю. — Він зітхає. — А давай тридцять мільйонів.
— Давай, — погоджуюся я без зволікання.
Тридцять мільйонів — це все, що в мене є. Навіть нерухомості, найімовірніше, не залишиться, і частина грошей перебуває не в активах, але я знайду в кого позичити. Я зароблю знову, нічого. Може менше, але це неважливо.
Я обіцяв їй. Вона чекала на мене роками, а тепер...
Віталій видає дивні звуки, а потім стає зрозуміло, що він продовжує сміятися.
— Дочекайся вже трьох місяців. І опікунство вже не знадобиться. Усе це марно. Досить. Бо востаннє, коли я перевіряв, — вона навіть більше не хоче тебе бачити.
— Це неправда, — з усмішкою кажу я гнівно, але він попереджає, що зараз набере мого брата, і я миттєво відрубую зв'язок.
Натягую рукавички, підбираю нові кроси.
Спортивну сумку вже зібрав. До тренувального центру поїдемо разом із Марком, бо маю важливу розмову перед матчем.
Я дивлюся на телефон, бо маю зателефонувати Насті. Я домовився з директором спецустанови, де її утримують, що мені дадуть зв'язатися з нею сьогодні.
Подзвоню вже після матчу. Зараз... не час.
Даю собі слово, що не шукатиму зустрічі з Шаповаловою. Коли перестрибую через сходинки, що ведуть до входу в центр, повторюю це про себе. Коли закінчую обговорення з Олівером, повторюю дане "слово" знову. Коли ледве вдається відв'язатися від надокучливого юніора Коваленка, повторюю знову і знову.
Тільки все одно застаю себе біля дверей її медичного кабінету.
Мабуть, я Риту тут стою і чекаю. Хрін його знає, ноги самі по собі сюди крокували. Кувалда ще на пресконференції розжартувався, і я впевнений, що на нас чекає кілька сюрпризів на льоду від тупих кошаків. Загалом, є про що поміркувати, поки я спиною підпираю стінку в коридорі.
Рита виходить із кабінету, як завжди рухаючись обережно й повільно.
Вона повертається в мій бік, і наші погляди схрещуються.
... у мене в голові проносяться сотні картинок одномоментно. Як вона лежала б переді мною в ліжку, а вранці можна було б її лоскотати. Рита б точно безглуздо засміялася. Як я б весь час виймав її руки з кишень. Як я точно виграв би в усіх атракціонах, а Рита точно крутила б носом і вдавала, що не вражена. Потім вона б сама щось виграла, але я змусив би її кататися на якомусь моторошно рожевому єдинорогу, а вона б надулася...
— Ходімо, — наказую я.
Вона вочевидь хоче розпитати про журналістів і про поїздку до редакції, але тримає язик за зубами — звісно ж, адже нам треба переміститися до запиленого й темного кута для перепихону якнайшвидше.
Треба було трахати її вчора в новій квартирі, але в мене теж є гордість, так. Рита мене навіть не запросила. Навіть не подзвонила.
Від спогадів про вчорашній вечір і від спостереження за її швидкими рухами, мені кожен видих хитає голову.
Ми наближаємося до дверей: Рита стрімголов прослизає всередину, обертається на мене, а я не хочу заходити туди просто так.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кохай без правил, Ольга Манілова», після закриття браузера.