Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

якій заледве ще виднілися літери LOOK for LUCK. Кузя подивився на годинник. «Дванадцята», — сказав. З них трьох Кузя єдиний мав годинник, без якого не міг жити, втрачаючи орієнтацію, як збитий техногенними хвилями з панте-лику птах. Робився безпорадним, метушливим і млявим. Щоранку Кузя накручував його на своїй руці, і здавалося, що то він заводить себе. Кузя спав з годинником і їв із годинником, що допомагав Кузі, який нікуди не квапився, не вибитися з графіку в час, коли все навколо безнадійно пустилося берега. Може, саме тому, що втратив усе, Кузя так затято тримався його, який навіював, буцім життя й далі рухається тим самим розміреним плином. «Пора їсти», — сказав Кузя, виймаючи з наплечника хліб, над-почату палицю ковбаси і ніж, лезо якого зблиснуло проти сонця.

Побачивши Кузині скарби, він відчув, як йому раптом дико засмоктало в шлунку, хоча цього ранку, не так давно, він устиг поснідати і навіть наготував бутерброд, сховавши його, як завше, до шухляди, де він ще довго лежатиме, доки вкриється цвіллю, якщо його до того не побачить Марта. Гостинець, який він залишив їй на згадку про себе.

«Частуйтеся, друзі», — сказав Кузя. Його двічі не треба було припрошувати. Так вони влаштували сніданок на траві, під сонцем, що мовби на мить застигло, даючи перекусити й передихнути, перед тим як покотиться далі — туди, куди вслід за ним небавом покотяться вони.

Жоден із них досі не спромігся зловити чарівного птаха, про якого співалося у піснях. Він, не знаючи тих пісень, і не намагався. Його щастям була синичка, що цвінькала, сівши на гілочку. Для Жори, доки отримував у кінотеатрі зарплату, щастям було першим переглядати фільми і малювати афіші, а як опинився на вулиці — коли в нього хто-небудь купував картину. Кузя...

Іноді Кузя думав: може, усіх птахів щастя уже впольовано й він даремно шукає того, чого немає? Моментами йому здавалося, що його сім’я, якої зрікся, просто так узявши і не повернувшись, була його непоказним, не-усвідомленим щастям, проте він обурено й роздратовано відкидав подібні думки.

Кузя підклав наплечник під голову, накрився пальтом, усіяним ґудзиками, мов нічне небо зірками. Задрімав Жора, і провалився в сон він.

Хоча опівдні, коли пригріває сонце, сон короткий, здається, що триває він вічність.

Отак після Чорного моря побували в Африці, де мали вовтузню з крокодилом. Він шукав на Калістратовій руці ознак зубів, проте жодних слідів не побачив. «Калістрат відроджується, як Пеніс із попелу», — пояснив Петя. «Фенікс», — виправив його Сакидон, а Ліля гигикнула.

«Хто такий Пенікс?», — запитав Калістрат. «Фенікс — такий птах, — сказав Сакидон. — Вмирає й відроджується». — «А Пеніс?» — запитав Коля, знавець винятково живих мов: рідної, пташиної і кишково-шлункової. «Теж вмирає і теж відроджується», — пояснив Сакидон. «Не фоцю…» — раптом заскиглив він, який досі мовчав. «Ні-ні, що з тобою?» — занепокоїлися вони, а його, якому здалося, що Калістрат від крокодилового укусу ось-ось вріже дуба, охопив великий жаль.

Він, якому і без Калістрата не бракувало татусів, перелякався закладеним природою інстинктивним переляком, бо хоч мав би їх тисячу, за кожним із них, відколи що-небудь усвідомлював, непомалу би банував. «Не бійся, він не помре», — мовила Леся, вгадавши його тривогу. «Вже все, — втішав Калістрат, показуючи руку. — Загоїлося, ти ж сам бачиш ».

Як тільки сприяла погода, вони вирушали в подорож, об’їздивши так країни і континенти. Найчастіше, однак, їх вабило Чорне море — щоразу, коли вони туди приїздили, було літо. В Африку більше не потикалися, хоча дорогою на Чорне море їхньому малюкові не раз ввижався крокодил. «Ну який крокодил, якщо ми прямуємо в Крим?» — казав Калістрат. «Звідки тут може взятися крокодил, якщо ми щойно в’їхали в Запоріжжя, де жили колись козаки, які перемогли крокодилів?» — казав Сакидон. «Нема у нас крокодилів», — підтверджував Іполит. «На нашому Півдні ростуть баклажани», — сказав Коля. «Сині-сині», — додав Петя. «Аж фіолетові», — цмокнув Сакидон. «Цілі плантації», — зітхнув Іполит. «Цвинтарі», — сказав Калістрат. «Це носяри пияків, які їм повідпадали», — буркнув Сакидон. «Доне, ти совість маєш?» — озвалася Леся. «Я нічого», — знітився Сакидон. «Трошки більше такту», — побажала Леся. «Йому тільки п’ять років», — докинула Ліля. «Коли стане двадцять п’ять, буде запізно», — сказав Сакидон. «Ще встигнемо», — сказала Ліля. «Ти ж бачиш: у нього зараз романтика», — підтримала Лілю Леся.

Ця розмова про крокодила, як і багато інших речей, закарбується в його химерливій пам’яті, щоб одного дня, коли вчитель географії запитає, які тварини живуть у нашій батьківщині, своєю відповіддю спровокувати такою самою мірою короткий, як і вражаючий діалог:

— Крокодили.

— Ти впевнений?

— Як пити дати, — твердо відповість він.

— І сьогодні теж живуть?

— Сьогодні ні, — заперечить.

— Куди ж вони поділися?

— Їх козаки перемогли, наші славетні зарізяки, — скаже запишано, отримавши не першу, не другу і навіть не третю у своєму щоденнику двійку.

Вони знову випірнули в Україні, на її сонячно-степовому півдні, як захотілося в туалет. Люди культурні, вони відмовилися справляти потребу там, де стояли. Побачивши будиночок з цегли, викладений морквяно-брунатною плиткою, потюпали до нього.

— Гей, — вигукнув Петя. — Це ж не туалет.

— А й справді, — здивувався Коля.

— Що це, по - вашому? — запитав Калістрат.

— Душ, — дудукнув Іполит.

— Як душ? — ще дужче здивувався Петя, який і заварив усю кашу. — Навіщо душ, якщо в цьому місці аж проситься туалет?

— Так, — сказав Іполит. — Дивися і слухай. Трубу бачиш?

— Бачу, — відповів Петя.

— Бачок бачиш? — запитав Іполит, показуючи під стелю.

— Бачу, — відповів Петя.

— Січеш? — запитав Іполит.

— Ні, — щиросердо зізнався Петя.

— Просто, як пити дати, — пояснив Іполит.

— Душ! — крикнув Калістрат, проте відразу й затявся. — Чому тоді труба веде вниз? Ти що, на підлозі рачки митимешся?

— Ось, — зрадів Іполит. — Тут і зарито собаку.

— Якого собаку?

— Ти що, сліпий?

— Сам сліпий.

— Хіба не бачиш, що напартачили?

— Напартачили... — перекривив його Калістрат. — Щось я не розумію твоєї логіки.

В юності Іполит, захоплений думкою про володарювання над водами, мріяв стати сантехніком, який закручуватиме і відкручуватиме крани. Де міг, він їх відкручував, і вони осідали в його кишені. В Іполитовому