Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

закусками, напоями, словом, смаколиками, що ближче до ярмарку та забою, то вишуканіше. Воли навіть трохи змарніли, а все ж рухалися гідно, як пристало вгодованій процесії, що крокує у параді з торгу на торг, щоб привернути погляди купців. Коли опришки вигнали стадо на гостинець, від тої сили волів бухнула хмара куряви до церкви. А що у хмарі? Ясно-срібні воли ступають велично, наче Сонечко вигнало на пашу своїх дітей. Побачили їх соколівці, привітали, як добрий знак: «Вітання, воли м’ясисті, очей утіхо!» Коли довідалися, що це не тільки для очей, заметушилися і прийняли Довбуша хлібом-сіллю та вигуками на повні груди: «Слава, ватажку дарунковий! Роздавачу м’яса!» Без жодного клопоту прийняли подарунок, ніби лиш на це чекали. Смутку волячого не зауважили, цмокали і плескали волів, хоч для тих м’ясистих такі пестощі ні до чого.

Справа в тому, що наближався літній храм, велике щорічне свято Соколівки, на яке мали прибути гості з двох повітів. Тому при справедливому розподілі мало хто вибрав собі якогось вола для ярма, ділили їх переважно на храмову печеню, бо ж та печеня ніби з неба впала. Поцінували Довбуша, полюбили його щиро, бо вчасно згадує, що народові потрібно. Побачили, що те, що пани говорили проти Довбуша, – то брехні, важкі, як млинові жорна. І навіть те, що священики сипали з амвону, то як змолоти каміння замість зерна. Бо цілком ясно, що Довбуш не перевертає світ, навпаки, по-християнськи виправляє, бо дарує і влаштовує святочні забави на Божу хвалу в найважливіше свято року. Хто коли бачив такий храм на Соколівці? Оскільки мешканці хотіли себе показати, то не тільки доклали своїх запасів, бриндзи, сиру, гуслянки, а ще й потратилися, як могли. Швиденько послали до Косова коней, накупили і навезли кілька в’юків горілки, хліба й огірків. Тих знаменитих, котрі до танцю бадьорять, а після горілки тверезять, що ними уславився Косів. І якби він і так уже не був славним, треба було б його назвати Огірковим.

Вони вже бавилися після відправи, починаючи танцювати на церковному подвір’ї, потім танцювали вуличками і плаями від хати до хати, а музика всюди йшла за ними, коли прибігли люди з Рожнова зі скаргою до Довбуша. Розлючені і посварені, тут жменька, там жменька, нашіптували одні на других і всі одноголосно на отамана громади за те, що забрав худобу. І на старого священика, що безсоромно публічно ганьбив, а справедливий поділ назвав відкритою крадіжкою. Зіпсували забаву, бо розгніваний не на жарт Довбуш уже хотів чимдуж мчати до Рожнова. На щастя, було християнське свято, посвареним гостям з усіх кінців принесли печеню, горілку й усяких дарів Божих: «Спам’ятайтеся, любі гості, сварки на завтра й післязавтра, а нині свято Боже. Пригощайтесь, поділ справедливий». Уже кликали їх навіть до танцю, але ті сварки не припиняли, тому Довбуш разом із кількома опришками почвалав до Рожнова. Яро налетів на громадського отамана, аж тому ноги затряслися і язик закляк. Побачивши таке, Довбуш втамував гнів: «Ну, кажи вільно, не бійся». До отамана повернулася мова, він виправдовувався, що сільські люди такі дурні, а що найгірше – жадібні, заздрісні, нещирі, були б змарнували чудесну панську худобу, якби не він. На священика Довбуш не сердився, бо старий, і головне, то його діло кричати з амвону, як діло голяра голити раз на місяць бороду. Бороді кривди нема, і так відросте для того, щоб голяр мав свою роботу. Так само з гріхами. Мало того, Довбуш перепросив священика за галас і дав йому дуката на церкву, аби далі добре голив своїх парафіян. Бо ж було за що! Замість ділити худобу справедливо, вони самі поділилися на двадцять партій і сичали, нашіптували доноси, показували пальцем один на одного, а коли Довбуш розсердився, і один, і другий дивилися на нього вовком. Усе через той справедливий поділ! Довбуш розізлився остаточно, та як гаркне на них:

– Погани безсоромні, Бога не маєте. Замість радіти з поділу, злість і сварки плетете. Ви гірші від жидів! Жиди практичні і вдячні, а коли їх вперіщити Богом, тихнуть, як мухи під вітер. Таким, як ви, не давати треба, а обскубати слід, пір’ячко за пір’ячком, і то якнайшвидше, зараз після світанку!

Аж тоді їх заткало! А Довбуш гнівно, але справедливо скасував поділ і казав погнати худобу до Соколівки. Подарував її соколівцям і до поділу не втручався.

Щоби наладити забаву, соколівці продовжили святкувати. І так набувалися, як Соколівка ще не бачила, ще й дотепер старші люди згадують, що чули від старих. Опришки танцювали у хатах, на подвір’ях, на вуличках і постійно стріляли з пістолетів, наче на найгучнішому весіллі. Так розквітла святкуванням Соколівка, що сам пан дідич запросив увесь люд до замку на забаву. То був храм християнський, який має бути! Добре це видно, бо не було жодної сварки, ані павутинки після павучка, захованого у кутику, а лише широка забава, побратимство. Ще не раз пізніше, як засвідчують нові акти, Довбуш із товариством заходив до пана на замок і ніхто нікому не сказав жодного колючого слова, самі тільки ґречності. То був справедливий поділ!

Довідалися про все ясенівці, притьмом вирядили послів до Довбуша, запрошуючи на великий осінній храм у себе в Ясенові. Довбуш знайшов новий спосіб поділу, передовсім для того, щоб не нарікали, що безжально вириває худобу з рідних їй кутів і жене на чужину. Дорогою до Коломиї він затримав ціле стадо, що верталося з полонини за Прут. Наказав гнати його на Ясенів. Хоч худоба пройшла подвійну дорогу, не дуже було помітно, бо була випасена, виваляна у гірських травах, без сліду задухи стайні й готова до мандрівки.

Ясенівці чекали Довбуша перед церквою. По-купецьки домовилися між собою, без найменшої сварки. Бідарі чи не бідарі, але ті, що вийшли наперед перед церквою, аж ніяк не соромилися, а, звертаючись до священика, війта і до громади, доводили, що є бідняками. І одноголосно, мов церковний хор, навчений великим дяком, усі згідно бурмотіли: «Славно, славно», бо це нічого не коштує, і жоден не заперечував, бо свято, хоча Довбуш взагалі не перевіряв, бо вірив усім, котрі визнавали себе бідними. Справа в тому, що за кожним бідарем стояв багатший або й зовсім багач, який домовився з ним, що заплатить за подаровану йому Довбушем корову чи грошима, чи бриндзою, зерном, чи всім потрохи. Задоволені були і одні, й другі, бо кожен з того обміну отримував, що потребував. Найважливіше, що сусідська злагода не порушилася, і