Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

Найбільше мені хотілося додивитися свій сон. Мама в шурхотливій сукні заводить мене до цукерні. Тістечка, пляцки, чоколяда, морозиво, халва в маленьких коробочках, пірники на липовому меді… Я ніяк не міг вибрати, чого мені хочеться, бо мені хотілося всього. Мама сміялася — дзвінко і весело, велетень за мармуровою лядою простягав мені солодкі частунки, я розривався між ними, а коли вибрав нарешті золотистого півника на паличці і доторкнувся до нього… руку обпалило, наче з гарячої смоли був той півник, а не з паленого цукру…

Я розплющив очі. Небо наді мною сіріло. Холодно і мокро було довкола. Права рука — велика, набрякла, червоно-синя — горіла вогнем.

Я схопився за неї лівою рукою і, скоцюрбившись, притис коліна до грудей. Але моє обличчя одразу ж залило водою. Поперхнувшись, я підвів голову і побачив, що лежу наполовину у воді в руслі річки Полтви, біля правого її берега, і берег той ще зберігає сліди людського тіла, яке сунуло ним згори вниз. Мого тіла.

Я не міг зрозуміти, ранок це чи вечір, я не міг підвестися, ковзаючись і в’язнучи в мулі, я не міг позбутися нестерпного болю в пальцях, який навіть у холодній воді продовжував роздирати мій мозок на кавалки.

Я, може б, і здався. Обов’язково б здався. Але річка була мілка й брудна, і щоб утопитися у її водах, мені треба було б знову знепритомніти. А мій біль не давав такої можливості. Він пульсував і шарпав мої нерви й танцював вогненними колами в мене перед очима. І розмахував чорними полотнищами в мене над головою.

І не було сонця, щоб розмалювати ці полотнища золотом.

— Що це там стільки гайвороння, тату? — спитав невидимий мені голос на березі.

— Падло знайшли якесь… — відказав інший голос, віддаляючись.

Я спробував покликати на допомогу. Але горло моє стисла судома. Ніколи нікого не просив про допомогу. Не був цьому навчений.

Тому й помирав зараз, як падло, у стічній канаві свого міста…

Архангел Михаїл із Гетьманської встав на воді переді мною і склав руки на грудях.

«Хіба ти іншої смерті чекав? — спитав він мене, а позолочені крила його здригалися від вітру, наче крила простого гайвороння. — Мовчиш. Усі мовчать, коли нема чого сказати на свій захист. Усі мовчать, але хочуть помилування. Геть усі…»

Я приклав здорову руку до грудей, щоб утихомирити биття свого серця, і намацав під тканиною маленькі зернятка. Вервечка, яку мені подаровано давним-давно, в іншому житті, висіла в мене на шиї. Не злетіла, не загубилася, не потонула…

«А тобі по-справжньому щось дарували?..» — спитало минуле голосом Яна з Накваші.

Я усміхнувся. Тепер я міг би йому відповісти. Шкода, що запізно.

— Ну, я ж казав, тато, що там хтось є! — радісно прозвучало згори з берега.

— Ага, твоя правда, — менш радісно відповіли йому. — Ну, чого став, спускайся, якщо хочеш, щоб ми доїхали до базару вдосвіта!

Селяни з Гряди везли цього ранку до мого міста овес, пшеницю і ячмінь на торговицю збіжжя. Уклавши мене серед міхів, вони певний час вирішували, куди відвезти, спочатку навіть подумали в поліцію здати, щоб там розпитали, хто мене вкинув до Полтви. Але щось не дуже їм хотілося з поліцією розбиратися, тому врешті повернули назад від Полтв’яної[186] повз казарми Галицького піхотного полку Вільгельма Ернста до монастиря Святого Онуфрія, бо старший із них, Степан, мав там знайомого монаха.

— Колись у них був шпиталь, то хай заопікуються нещасним… — сказав він своє останнє слово, а син Павло, цьвохнувши батогом, спитав:

— Тебе як звуть?

Я сидів, підпертий мішком і накритий до шиї рядном, і заколисував біль у руці.

Тато осадив його:

— Не розуміє він тебе, облиш. Бачиш, сильно йому дісталося…

Дарма, що була неділя, Замарстинівською вулицею тяглося багато фір, йшло багато пішоходів, які несли клунки і молочні збанки, а ще більше жидів роїлося довкола тих возів і перехожих, питаючи, що є на продаж.

Ті, хто мене витягли з Полтви, бідкалися, що не залишили воза і коня в Леона, на заїзному подвір’ї перед рогаткою, і їм довелося платити «копитове»[187] за використання бруку. Але, з іншого боку, тягти оте все збіжжя на плечах — дурного робота. Та й цього бідаку на чому б вони зараз везли?

Були вбрані в добротний домотканий одяг, узуті в чоботи зі свинячої шкіри з високими халявами і не боялися, що я, незнайомий голодранець, можу їм заподіяти шкоду. Їм таке навіть на думку не спадало.

Ми, міські батяри, називали селян жлобами, обдурювали як могли на ярмарках, сміялися з їхніх пишнотілих жінок, не затиснутих у корсети, засмаглих і з мозолистими руками.

Не квапся сміятися. Почекай, хто буде сміятися останнім.

Від якогось часу я навчився цінити одяг, у якому не зимно, взуття, яке не розпадається після багатьох миль у дорозі, людей, які витягнуть тебе з халепи просто так, бо вони люди… Шкода, що запізно.

Кляштор Святого Онуфрія швидше виглядав укріпленою фортецею, аніж монастирем. Великий дерев’яний хрест без прикрас стояв на узбіччі перед подвійними мурованими сходами. Від самого вигляду цих сходів у мене закрутилася голова.

Мене поспіхом вигрузили з воза, бо вже сонце зійшло і треба було на торговицю їхати, і повели цими сходами нагору. Назустріч нам вийшов молодий монах, підозріло зиркаючи в мій бік. Селяни заходилися щось йому пояснювати.