Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

Я стояв у проході під високою вежею і розумів, що довго так стояти не зможу. Але монахові не дуже сподобалися роз’яснення Степана і Павла. Мені теж такий, як я, не сподобався б.

Сонце справді зійшло, але холодно було так, наче я продовжував лежати на дні Полтви, покритий шаром студеної води. І вдруге — я звідкілясь це знав точно — мені не вдалося б подолати ці сходи нізащо.

— Скоро служба… Ні, отець ігумен зайнятий… Ні, турбувати не можна, скоро служба…

Я розвернувся і пішов. Зупинившись над першою найвищою сходинкою, я обережно прихилився плечем до муру. Тепліше не стало.

— Треба сісти, так подають більше…

Я повільно обернувся. Низенький чоловічок у рясі, з ріденькою борідкою й обідком з ріденького волосся по краю лисини, люб’язно взявся вчити мене жебрацтва. Пальці і манжети його були у воску. Мабуть, прислуговував отцям під час служби.

— Краще карболку[188]… — розліпив я пошерхлі губи, тремтячи всім тілом і розуміючи, що впасти просто тут йому до ніг буде не зовсім гречно. Голос свій я не впізнав. І звіра свого таким безпомічним я ще ніколи не бачив. — Маєте… карболку?

Він подумав, смішно витягнувши вперед нижню губу і кивнув.

— Десь має бути. А тобі навіщо, сину мій?

— Спрага мене мучить…

— Так ти прийшов за адресою.

— Ви тут роздаєте отруту?

— Ми тут від спраги лікуємо.

Я покрутив головою.

— Мені лікування не допоможе. Мені потрібне забуття…

Незвично було чути в місті русинську мову. Ще незвичніше було розмовляти нею.

Монах знову закопилив нижню губу. Так йому, напевно, легше думалося.

— Добре, дістанеш ти свою карболку. Але за однієї умови. Підеш сьогодні до ігумена на сповідь.

Я розсміявся. Точніше, спробував — і закашлявся. Від різких рухів усе тіло здригнулося і по пальцях наче знову пройшовся безжальний молоток. Стиснувши зап’ясток здоровою рукою, я повільно осів долу. На те місце, де зазвичай сидять жебраки. Вони вже сходилися до церкви перед недільною службою.

А ставати жебраком знову я не збирався. Карболка — куди кращий вихід.

— Ну, посуди сам, ти ж нічого не втрачаєш, — присів він біля мене, — а мені за порятунок твоєї душі буде там, — він вказав на склепіння арки, під якою ми прикидалися жебраками, — додаткова винагорода. Скажеш ігумену кілька слів, отримаєш розрішення і підеш пити свою карболку. Домовилися?

Мої селяни разом із серйозним молодим монахом і кількома старцями в лахміттях дивилися на нас, роззявивши роти.

— А вас за це не покарають?

— Ти ж нікому не скажеш, — голосно зашепотів мені у вухо бородатий монах з лисиною на маківці. — А з ним, — палець знову показував угору, — я домовлюся. Спокутую, якщо треба. Ще когось наверну на шлях істинний. Ти і так на вигляд уже не жилець, великого гріха не матиму…

Я пару разів кліпнув очима. Мій звір навіть голову відірвав від лап. Невже це так видно?..

— Домовилися? — простяг мені руку.

Я подумав і простягнув свою. Ліву. Правою навряд чи ще щось зможу робити…

— От і добре, — він панібратськи взяв мене за плечі, хутко допоміг підвестися і сказав молодому, — а йти до сповіді треба чистим. І в чистому.

Молодий монах отетеріло кивнув і забрався з наших очей. Селяни поклонилися і теж попрямували до воза, оглядаючись на нас і збуджено перешіптуючись.

Жебраки гуртом простягли до нас свої капелюхи.

В одній із келій у дерев’яну діжку налили нагріту воду і всипали трохи солі. До моїх поламаних пальців приклали знизу і зверху дощечки й перебинтували.

Тіло зігрілося, розімліло і зовсім трішки затерпло, нагадавши, що бувають миті в житті без болю. Душа, якщо вона є в таких, як я, вила вовком до невидимих у цей час зірок.

Невидима, розтрощена молотком правди душа самотнього батяра з Клепарова.

Убити молодого Губицького я вирішив іще тоді, у п’ятнадцять років. Оскільки його тато невдовзі помер без моєї участі, моя помста мусила на когось скеруватися. Я довго виношував свій план. Довго підшуковував виконавців. Довго вибирав момент, місце і спосіб страти.

Альфонсо не втручався. Допомагав інколи порадою, підказував, що і як буде краще зробити, але справа ця була виключно моєю справою. Справою честі.

Я частенько їздив у Броди і, використовуючи ім’я вуйка як пароль, вивідував у місцевих жителів те, що мене цікавило. Жиди цього вільного і багатого «другого Єрусалиму» мали свої очі і вуха по всьому повіту, вуйко мав непогані контакти з цими жидами, вони весь час між собою щось, найчастіше нелегальне, купували та продавали, а мене, яко посильного, окрім виторгу, цікавило також усе, що стосувалося Яна Губицького.

На той час йому виповнилося дванадцять. Після смерті батька мама його нікуди не випускала, тому я не міг напасти на нього десь поза домом. Проникнути до палацу було складно, хоча й можливо. Але на той час я ще не був упевнений у своїх силах.

Після смерті матері його взяли до себе сусіди в Поникві, позаяк із родичами в Губицьких стосунки були, м’яко кажучи, кепські. Палац Бохенських виглядав іще неприступнішим і грізнішим.