Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

полиставши досьє Францішека Шварцера, у миру Цвібака, він довідається, що той теж недавно ошивався на Личакові, — медом там намазано їм, чи що? — де і був заарештований, хоча досі орудував усе життя в Жовківському передмісті. Він накаже негайно доставити його до себе на сердечну розмову. І саме перед моїм приходом комендант Бригідки отримає цей наказ.

«Але двадцять золотих ринських теж на дорозі не валяються», — вирішить комендант, відтерміновуючи виконання наказу і передаючи мене конвоїру…

А ще трохи порозмишлявши, вийме з шухляди мішечок з грішми, зважить його в руці і дійде висновку, що раз у такого спритника, як я, є гроші, які легко можна віддати за десять хвилин розмови зі своїм кревним, то, можливо, він, тобто я, знайшов скарб, або грабанув когось, або знає місце, де тих грошей є трохи більше. А йому, директорові тюрми, трохи більше грошей не завадить, особливо перед зустріччю з давніми кредиторами… Особливо коли в тебе молода дружина.

Жадібність у душі австрійського чиновника вкотре переможе.

Але я цього не знатиму.

…Арештант з десятої камери виглядав як семінарист — худий, смутний і богоподібний.

— Кажи…

Цвібак глянув на мене своїми сумними очима. Відповідь на моє питання не квапилася злітати з його вуст.

В одиночній камері були нари, стіл, крісло і лампа. Тут було відносно чисто, сухо і світло. У таких камерах тримали політичних арештантів. Що він тут робить — я не міг второпати.

Звір мій дивився йому в очі холодно і мовчки. Бо все вже давно вирішив. Тільки я, людина, могла в таких випадках зволікати. Коли здобич — на відстані двох стрибків.

— Кажи. Чому ви не почекали на мене? Хто вирішив його прикінчити? Ми з вами про що домовлялися?

Цвібак спостерігав, як я намотую собі на кулак білизняну мотузку. Ту саму, яку ще покійний Карл використовував не за призначенням. Я проніс її сюди зашитою в поясі майже новеньких споднів із дому на вулиці Панській.

Мої питання мали для мене величезне значення, але від його відповідей практично ніщо вже не залежало.

— Ти ніц не зробиш мені. Ми в криміналі. Страгула[182] тебе зразу заквасить[183].

— Кажи. У нас мало часу.

Спокій, із яким я говорив, ставав дедалі більш зимовим, хоча по той бік ґрат іще була осінь.

Він здвигнув плечима. Але ледь помітно засовгався на нарах. Мій спокій почав добиратися до його мізків.

— Я покличу клавішника[184].

— Не встигнеш.

Він знову ледь помітно здригнувся. Для тих, хто не зрозумів: словами його налякати було неможливо. Його міг злякати тільки крижаний спокій у моєму голосі. І погляд звіра крізь мої зіниці…

Я зробив рух йому назустріч.

Він зірвався на ноги і відстрибнув до дальнього кута. Стояв там і важко дихав. Я залишався стояти де стояв. З мотузкою в руці.

— Кажи…

Він здався. Надто добре пам’ятав, що я зробив із його друзями. Надто сильно боявся за свою шкуру.

В одну мить до мене дійшло, чому йому виділили окрему камеру з королівськими вигодами. Він здавав наших. І облави — його рук справа.

Ніхто не любить зрадників. Навіть Христос. Хоча й прощає їх.

— А ти так нічого й не зрозумів, Племінничку?..

Коли стражник відчинить двері, я стоятиму на тому ж місці біля стіни з мотузкою в руках. Францішек Шварцер кричатиме, що його хотіли задушити.

Комендант Бригідок не здасть мене поліції, бо тоді інформація про зайві гроші дістанеться поліцаям, а не йому.

Цвібака відтранспортують до дирекції поліції, наказавши мовчати про інцидент в обмін на зайвий кусень м’яса в хлібній юшці і зайвий кусень мила.

Владислав Крачковський так і не дізнається, що ще раз втратив шанс мене схопити.

А один з моцних клавішників, поплювавши на руки, візьме молоток і почне ламати мені пальці. Один за одним. Бо я виявлюся впертим і не захочу сказати, де взяв двадцять золотих ринських і де захована решта мого скарбу.

Одна дівчинка, відкривши одну книжку, прочитає в ній: «Бо де серце ваше, там скарб ваш». А серце моє лежало біля її ніг. І зрадити його я ніяк не міг, навіть якби й хотів.

Бо зрадників ніхто не любить. Навіть Христос. Навіть коли прощає їх…

Пам’ятаю кацябу[185] без вікон, вологу і закіпчену. Пам’ятаю свій крик, що відбивався від кам’яних стін і глушив мене. Пам’ятаю біль, гострий і безмежний, як промінь сонця, що б’є в незахищені зіниці. Б’є раз за разом, без передиху.

Більше нічого не пам’ятаю.

21

Човен плив по річці. Гойдаючись на хвилях. Зачерпуючи воду лівим бортом. Звідкілясь я знав, що ця річка колись рвала береги і перевертала такі човни. Але це мене не хвилювало.