Читати книгу - "Коло смерті"

далі: — Бо іноді судові справи, на щастя, живуть власним життям. Ніхто не може на підставі самих лише матеріалів справи на сто відсотків передбачити, як піде процес. Тому мене щоразу бісить, коли якийсь професор права виступає в газеті з твердженням, що той чи той вирок був помилковий, а докази недостатньо переконливі, хоча сам той професор на жодному судовому процесі не був. Рішення у карній справі виноситься не лише на підставі зібраних і задокументованих доказів. Якби так було, вирок можна було б оголошувати, не встаючи з-за письмового столу. Ні, розгляд карної справи — це жива, пульсуюча й цілком непередбачувана вистава.

Я ще Рюне таким не бачив. Перехилившись через письмовий стіл, він говорив запально, як ніколи.

— Єдине, про що можна казати напевне, Мікаелю, ми не знаємо, як усе піде на суді. Завжди трапляються якісь сюрпризи. Можемо не сумніватися, якщо трапиться щось несподіване, якась неочікувана лазівка, скажімо, свідок, котрий проллє нове світло на справу, то лише адвокат і його клієнт зуміють скористатися рятівним шансом. Решта — глухі, зарозумілі, пихаті — цього не зуміють. Вони навіть не матимуть можливості той шанс помітити.

Я трохи зачудовано й водночас захоплено дивився на колегу. То був інший Рюне Сейм, не той, якого я, здавалось, знав. Такого запалу й волі до боротьби я від нього не сподівався.

— Майже промова, Рюне!

Рюне зайорзався на стільці й раптом наче знітився.

— Та захопився, сам знаєш, як буває. Хоча я не зірка адвокатури, не маю твого вродженого таланту. Тому доводиться компенсувати важкою працею. Напосідливість стала моїм брендом, так би мовити.

Тепер настала моя черга знітитися.

— Боюся, мій природний талант не багато чим допоможе тепер.

— Не багато чим… То, може, спробуємо мій метод і візьмемося до роботи?

То було дивовижне відчуття. Іноді я надовго забував, що йдеться про мою долю і моє майбутнє. Зелені палітурки, каталог, формат, трохи незграбна й кострубата мова, властива поліцейським документам — усе таке знайоме, дуже буденне для мене, що я мимоволі вбрався у шкіру адвоката. Я читав, підсумовував, нотував, аналізував. Але час до часу рвучко повертався до дійсності. Це могло бути моє ім'я, що зненацька майнуло поміж рядками, мій номер телефону чи банківського рахунку — будь-що, але щоразу наче електричний струм вдаряв по нервах або крижана купіль забивала памороки. Зміна професійної зосередженості постійними нападами паніки виснажила мене, зробила дратівливим. За кілька годин роботи я відсунув від себе стос документів і сказав, що нині з мене досить.

— Добре, Мікаелю, — погодився Рюне. — Я розумію, наскільки це стомливо, але до кінця ще далеко. Будь такий ласкавий, більше не зникай. Тобі доведеться вивчити матеріали справи. Вона нікуди не подінеться…

— Я знаю.

— Щось прояснив для себе? — Рюне швидким жестом обвів папери на столі.

— Ні. Хіба те, що мені остаточний каюк.

— Жодних ідей, жодних перекручень, жодних деталей, які не вписуються у загальну картину?

— Аномалій, хочеш сказати?

— Саме так.

— Ні. Кілька останніх годин я ретельно вивчав витяги з банківських рахунків Мортена Олешера, і можу сказати тільки одне: той хлопець ледве зводив кінці з кінцями. Мало надходжень, мало витрат. Але підозріло справно він сплачував свої рахунки, як на не надто законослухняного байкера, — позіхнув я. — У цьому він був спритніший, принаймні за мене.

Рюне Сейм засміявся.

— Продовжимо післязавтра, у цей же час?

— Без питань…

— Не підведеш, Мікаелю? Не втечеш від мене знову?

— Я прийду.

Розділ 44

Осіб з прізвищем Сьоренсен залишилося не так вже й багато. Я вже зателефонував усім у місті, тепер розширив пошуки на прилеглі райони. Як досвідчений продавець я телефоном виголошував завчений текст, навіть не задумуючись над словами, давав оптимальну порцію інформації про давній злочин — подвійне вбивство; достатню, щоб розпалити цікавість; водночас треба так добирати слова, щоб не налякати людей, щоб у них, бува, не зародилася підозра, ніби їх хочуть вплутати в щось неприємне чи небезпечне. То було дуже хитке балансування, але я швидко навчився розрізняти на слух лякливих чи падких на сенсацію і намагався кожному подати інформацію на їхній смак.

Прізвища примудрився не називати. Забагато чуток розповзлося містом про адвоката Мікаеля Бренне, багато хто знав, що мене усунено від адвокатської практики. А я не мав жодного бажання знову й знову давати пояснення, витрачати енергію та час на заспокоєння недовірливих душ.

— Вас турбує адвокатська контора Берґстрьом, — відрекомендовувався я, і для більшості цього було достатньо. Незвичне відчуття, коли змушений приховувати власну ідентичність.

У довгому списку людей, з якими я розмовляв і яких об'єднувало тільки спільне прізвище Сьоренсен, не виявилося тих, кого я шукав. Невідомі свідки з острова Вестьой надалі залишалися невідомими, і я дедалі більше сумнівався, чи існували вони насправді, чи може, відвідувачі крамнички страждали колективною оманою пам'яті. Я