Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

Богданового гуртака у скрипучій, з пошарпаними дерматиновими сидіннями «Волзі», Кася поволеньки розморожувалася від пережитого за цей вечір, поверталася до самої себе. Мляво, обережно, але поверталася до нової, після ялтинських безтурботних вакацій, реальності. Богдан надійно, радше по-братському, обіймав її за плечі, не даючи своїм гарячковитим рукам волі. Тільки іноді, на поворотах, коли шарабан перехняблювався набік, ніжно притискав її до себе. Не даючи приводу…

Після повернення з Краснодона він видраїв свою барлогу до лоску і радів, що веде Касю в такий чистий холостяцький затишок. Мама називала його акуратистом, привчила свого школярика навіть у весняну та осінню краснодонську тванюку мити чобітки, сушити і мазати ваксою щоденно. Прасувати собі штани і сорочки, пришивати ґудзики. Тому мав ґандж: коли навіть кльова в ліжку і в спілкуванні, стильнячка не застеляла за собою ліжко і не перемивала посуд – довго тримав на відстані. Аж поки забувалося і дуже кортіло.

В аспірантській гостинці Кася так хутко обжилась, наче лише тимчасово була відсутньою. І з радістю сюди повернулася. Вона відчувала, як гостро потрібна їй сьогодні, після такого приниження, такої ганебної поразки і такого кидалова – хоч якась житейська опора, твердь, відродження почуття надійності і присутності в цьому реальному світі.

Тут, у затишній келії, де із світлин на неї пильно вдивлялися його батько та мати, він – малий ангелик у вишиванці, з лелеченям на руках – їй ставало по-теклівському спокійно, а головне – уже не страшно.

Від Богдася накочувалось на неї тепло, сила, лоскітний дух чоловіка. Цей ніс із горбинкою… Ці вперті, ледь розняті уста… Ця легка рисяча хода… Ці кам’янисті м’язи, що напинають короткі рукави теніски… Ого, який він! У… мене…

Вимкнула телефон, щоб не додзвонився Мішко. Тут її не знайде. Навіть із своїми внутрішніми військами.

Притьмом всмажила яєчню на почеревині, з цибулькою і помідорами. Обпікаючи язики, підвечеряли. Богдан підганяв: помиєш тарілки потім. Накинув на неї свого вітровичка і, тримаючись за руки, погнали до Софії. Пішки. Це – недалечко.

Дощ знову переріс у дощик, який також угомонився чи пішов поза Київ. Опівнічна столиця куталась у теплу вільгість із тремким небесним підсвітом. Богданові здавалося, що вже рідне йому, давнюще місто-легенда, місто – привид історії і сама історія, місто, яке вже несила чимось здивувати, – живе якимсь поки що ледь вловимим, але сильним передчуттям.

Не туди повели Україну мої землячки із плямами чужої людської крові на руках і з позолоченими ґудзичками та в накрохмалених батистових сорочках. Корупція в’їлася не лише у свідомість, а й у кістки кожного владця. Всі гілки влади нахилено до землі перед однією персоною. Щоб легко діставати плоди з цих гілок.

І якщо українці ще раз не спроможуться захистити себе – то цього разу Україна щезне назавжди.

Кася підбігцем ішла за Богданом, міцно тримаючись за його тверду долоню, по якій у її єство натікала пульсуюча, гарячковита енергія. Вона ще не усвідомлювала, куди і для чого вони йдуть обоє.

Адже була готова там, у його аспірантській рюмці[140] заварити пахущу кавусю, випити лікеру «Богдан» (у холодильнику завважила аж дві пляшки). Націлуватися. Наобійматися до одуріння, або, як каже однокурсниця Рузя, «до передчуття польоту в космос». Тоді дістати сліпучо-біле простирало, куплене в Ялті, заслати ним Богданове ложе. І хай роздягає… При світлі…

Не захотів, хоч не приховувала, що хочу і готова. Саме у ніч Незалежності.

Та вже на підході до Львівської площі зустріли велику гамірну групу львівських і київських політехів із державними прапорами.

Студва, молодь. Був люд і середнього, і старшого віку.

Обурювалися.

Звідти, з підходів до Софійського майдану, передають сюди, що кілька тисяч берків у повному бойовому обладунку заполонили майдан Незалежності і щільним кільцем у кілька рядів оточили Софійський майдан.

Чуючи це, мало хто із гурту дивувався. Навпаки, сприймали це супокійно, навіть з негучною веселинкою. Однак рішучості від цього тільки більшало.

– Україна піднімається! Коли разом нас багато – нас не подолати! – вигукував у мегафон такий рудоволосий, що можна припалити цигарку, парубійко, стоячи на освітленому високому ґанку Будинку художників. – Громадо! Якщо нас буде багато, і ми не піддамося на провокації – ні міліція, ні армія проти нас не підуть. Слава тій Україні, яка підіймається за власну честь, славу і волю!

Площа ревнула:

– Героям слава! Слава! Слава!

На ґанок вискочило двійко розпашілих від збудження молодят. Хлопець узяв мегафон, голосно вдихнув у нього, щоб перевірити чи працює.

– Ми з Мар’яною – вчителі з Бережані. З тієї, де кілька місяців тому судив курокрадів, п’яничок, аліментників лжесуддя Лаврентьєв. Наша Бережань покрила себе ганьбою. Ми пропонуємо організуватися в кількатисячну групу і йти до слідчого ізолятора, куди запроторили наш український Символ – Яну Тищенко! Ми мусимо підтримати її. Вона почує нас. Ідемо по Житомирській!

Богдан сильно стиснув Касину долоньку і потягнув її за собою на середину Житомирської вулиці, яку вже перекрили страйкарі з прапорами та саморобними гаслами, що виринали з темряви під світлом ліхтарів:

Україні – волю!

Яна – український президент!