Читати книгу - "Донор для небіжчика"

кімнати, уважно прислухається до голосів тата й мами, які обідають на кухні. Виймає з портфеля щоденник і обережно вириває сторінку, де червоним учительським чорнилом — прохання, щоб його батьки прийшли до школи (строгий завуч зненацька застав Геру в туалеті з цигаркою). Він вириває аркуш зі щоденника і, щоб не залишати ніяких слідів, виймає з іншої його половини ще одну сторінку. Але це не все. Хитро посміхаючись, Гера дістав із письмового столу зовсім чистий новий щоденник — його він більше години підбирав у канцелярському магазині перед початком навчального року, щоб і колір сторінок, і розташування дірочок від скріпок ідеально збігалися з прикметами робочого щоденника — ось тепер усе гаразд…

…Вони з Алексом сидять на ліжку й розглядають пом’ятий чорно-білий журнал, який знайшли під лавкою в парку. Хлопчиська обмінюються приглушеними репліками, хоча вдома нікого немає. Схоже, журнал саморобний, з дуже неякісними фотографіями, зате на них зображені голі жінки з величезними, як кавуни, грудьми. Жінки застигли в зухвалих позах; деякі зовсім без одягу, деякі в дивному облягаючому вбранні зі шкіри, яке зовсім не прикриває інтимних частин тіла. Деякі тримають у роті чи руках щось схоже на банан, але що саме, зрозуміти неможливо через низьку якість чорно-білих фотографій. Алекс висловлює своє припущення, і вони починають сміятися.

Саме «Алекс», тому що до нього вже давно прикріпилося це прізвисько. Ніхто не знає звідки… чи не пам’ятає. Алекс теж значно старший, його волосся, колись дуже світле, тепер просто русяве, риси обличчя втратили дитячу округлість.

Коли Алекс піднімається, щоб іти додому, Гера просить залишити журнал у нього на кілька днів. Алекс іде, повертаються з роботи батьки, вечеря… Коли всі, нарешті, вкладаються спати, Гера тихенько включає в кімнаті настільну лампу й дістає захований журнал…

* * *

Гері — шістнадцять…

Батьки подарували йому конверт із вітальною листівкою, в котру була вкладена грошова купюра на двадцять п’ять карбованців. Він сам має вирішити, який подарунок собі зробити. Вперше в житті йому дарували гроші.

Та сьогоднішній день більш знаменний іншим — він одержав паспорт. Щоправда, ця подія була дещо припсована недавнім відвідуванням фотосалону, де йому довелося змусити себе дивитися прямо в об’єктив камери. На щастя, обійшлося без ексцесів. За останні роки він уперше фотографувався по-справжньому. Раніше, коли в шкільному класі робили колективне фото, він або знаходив привід утекти додому, або просто заплющував очі. Важкі стосунки з фотокамерами й навіть зі звичайними лінзами для Гери так і залишилися нерозгаданими. Він нічого не пам’ятав із того, що дванадцятирічний Гера-в-портреті бачив тут і зараз, і міг заприсягтися чим завгодно, що ніколи не чув слова «ф’ючер».

* * *

Гера в Ризі…

Майже весь тиждень кімната залишалася порожньою. Зрідка, щоб витерти пил чи полити квіти, заходила мама.

Вона старіла (напевно, там і потім він не вловить різниці): під очима вже були обриси темних мішків, зморщок майже не додалося, але тепер вони поглибшали й більше кидались в очі. Поки він так квапив час, мріючи швидше вирости і стати дорослим, той — немов вимагаючи за це плати — був нещадним до його мами.

Перед тим, як вийти з кімнати, мама кинула дивний пильний погляд на портрет. Не такий, яким зазвичай матері дивляться на фотографії своїх дітей. Вона наче намагалася розглянути щось за ним, як людина, яка раптово відчуває, що за нею спостерігають.

Цей погляд був добре знайомий Гері-в-портреті — саме так часто дивився на нього він сам, особливо після минулого літа. Тоді за один тиждень у нього було дві яскраві галюцинації: обидві пов’язані із загадковим сухим чудовиськом…

Гера-в-портреті ще не розумів, чим викликані ці кошмари. Зате голос у його голові нашіптував, що частина тебе вже знає… Його погляд тоді зупинявся на портреті, немов натякаючи на якийсь не дуже чіткий, та все ж існуючий зв’язок. Та минав час, і це траплялося дедалі рідше. А вже перед самою поїздкою в Ригу Гера деколи і взагалі не помічав свого зображення.

І от раптом кімната вперше зникла, точніше, виникло інше приміщення.

Це було купе пасажирського поїзда, в якому Гера повертався з Риги додому. Але з першого погляду було зрозуміло навіть дванадцятирічному хлопчику, що не те, в якому Гера мав би їхати. Бо це було купе провідника. Завалене ковдрами, з раковиною для миття склянок…

Роздягнений Гера лежав на нижній полиці, а на ньому сиділа гола жінка — дуже висока й дуже мускулиста (як здалося Гері-в-портреті). На підлозі біля полиці валявся одяг: його і її.

Було відразу зрозуміло, чим вони займаються. Це мало багато назв, і дванадцятирічний Гера часто думав, чому одні вважаються пристойними, інші — не дуже, а ще інші можна було вимовляти вголос лише в компанії найближчих друзів, — якщо всі вони означають те саме?

Спочатку вони обоє просто цілувалися, причому Гера — надзвичайно скуто й незграбно — як, напевно, всі юні й недосвідчені коханці. Чого зовсім не можна було сказати про провідницю. Вона при цьому намагалася бути поблажливою й терплячою, як із дитиною, що робить перші кроки.

Усе відбулося швидко і просто, він і не помітив, як уже виявився голим у її купе.

Внутрішньо Гера досі мусолив подумки її відверте запитання, поставлене мовби між іншим, коли він прийшов попросити цукру до чаю. Вона запитала: «Хлопче, мені