Читати книгу - "Донор для небіжчика"

Фотограф підійшов до нього і присів навпочіпки біля стільця.

— Здається, наче там… усередині лінзи щось ховається, так? Щось таке, як… — чоловік не договорив.

Гера дивився собі під ноги кілька секунд, а потім неохоче кивнув.

(Чого він з тобою няньчиться? І звідки йому відомо про…)

— І так завжди? Я маю на увазі, коли фотографуєшся.

— Здається, так, — непевно відповів Гера і ще більше знітився.

І в той же час ця можливість була для нього приємною несподіваною нагодою поділитися з кимось своєю проблемою, — фотограф виявився першою людиною в житті, яка серйозно сприйняла його… як це? — фотофобію?

— Тільки зараз… — він запнувся й почервонів.

(чорт! це виглядатиме, наче мені не дванадцять років, а п’ять)

— Що? — фотограф дивився на нього зовсім серйозно й без найменшого натяку на недовіру чи глузування. Немов справді розумів, про що мова.

— Цей фотоапарат такий великий, і в нього такий здоровенний об’єктив…

Фотограф замовк на хвилину, розглядаючи блідо-голубий квадрат за спиною хлопчика, що служив тлом, а потім перевів погляд на Геру.

— От що я тобі скажу, хлопче: схоже, ти ф’ючер.

— А що це таке? — запитав Гера.

— Не «що», а «хто». Ф’ючери — це люди, здатні бачити майбутнє. І не лише своє. Найчастіше це трапляється під час фотозйомки, в ту коротку мить, коли клацає діафрагма об’єктива. Вона схожа на зіницю ока…

Гера з подивом дивився на фотографа — те, що він говорив, було схоже на переказ якої-небудь фантастичної розповіді чи просто вигадку, — може, ця розмова — для того, щоб його заспокоїти і зробити гарний знімок?

— Я працюю фотографом уже більше двадцяти років, — продовжував господар салону. — За цей час через мене пройшли, напевно, десятки тисяч людей. Але я зустрічав лише двох справжніх ф’ючерів. Це дуже рідкісні люди… Хто знає, може, ти — третій.

— Правда? — недовірливо запитав Гера. — І вони… ну, ці люди… ф’ючери… щось справді бачили?

Фотограф тихо розсміявся.

— Бачиш, серед ф’ючерів ті, хто може що-небудь згадати, трапляються рідко. Я їх не зустрічав. Вони просто бачать і одразу ж забувають. Декому потім можуть снитися дивні сни чи з’являтися якісь уривчасті спогади — це трапляється, коли майбутнє, так би мовити, стає сьогоденням. Наприклад, такому ф’ючеру може прийти лист, а він зненацька згадує, що в ньому написано. Це немов спогади про майбутнє.

— А чому вони забувають? — Гера мимоволі глянув на об’єктив великого старого фотоапарата. Зараз він не був… небезпечним? Здавалося, він заснув на час — і тепер викликав лише ворожість.

Фотограф захитав головою:

— Мені це невідомо.

— Ну, добре, — він підвівся на ноги. — Пора братися за діло, а то там, напевно, вже зібралася черга. Ти не передумав?

— Ні, — Гера згадав батьків: «Що за капризи, хіба тобі не хочеться, щоб у тебе залишилася пам’ять? Господи, та що це з тобою?! Сфотографуйся хоча б для нас…»

Фотограф повернувся до своєї камери, а Гера застиг перед об’єктивом і знову перетворився на піонера-героя під прицілом фашистів — червоний галстук тільки підкреслив аналогію.

— Готовий? — запитав фотограф, укотре забравшись під чорну накидку. — От зараз ми й дізнаємося — ф’ючер ти чи ні.

Хоча в той момент Гера не міг бачити обличчя фотографа, йому здалося, що той зловісно вискалився, ховаючи обличчя під чорною вуаллю камери, немов злий чаклун.

— Увага! Зараз вилетить…

(хе-хе, хлопче!.. зараз у тебе дещо вилетить… може, це буде навіть об’ємна жива картинка твоєї власної смерті… ТВОЄ МАЙБУТНЄ!.. ха-ха!)

Око фотооб’єктива почало відкриватися… Ширше… Ширше… І неймовірно повільно… ширше…

ККККККК!..

Гера відчув, як його відносить кудись дуже далеко…

Відчуття простору, часу й навіть власного тіла розчинилося в безтілесному НІДЕ… Але особливо вразила саме відсутність часу — не відчувати його плину, його існування… Зрозуміти це по-справжньому можна було тільки тут, де його просто не існувало…

Темрява раптом зникла, і Гера побачив себе самого немов у дзеркальному відображенні. Тільки той, дзеркальний хлопчик — був справжній, а він (Гера чомусь зрозумів це одразу) дивився на нього з портрета.

Коли Гера-з-майбутнього, повісивши зображення на стіні, відійшов убік, то побачив свою кімнату — Гера-в-портреті одразу відзначив, що дивився так, ніби весь перетворився на суцільне Око. Йому не треба було переводити погляду, він бачив усю картину загалом.

Одна за одною перед ним пронеслися картини його майбутнього. Кімната то була світлою, то занурювалася в нічну темряву; з’являвся він сам, заходили батьки, друзі; літній пейзаж за вікном змінювався сніжною зимою…

…Ось він, прикривши двері