Читати книгу - "На другому березі (збірник)"

являються, немов із місяця печер вернувшись, й їм під ноги мітла комети, куряви здіймаючи, мете людей, мов листя. На купах чорних рук і чорних ніг червона кров і жовта піна, слизька смертельна піна з уст, розтерзаних гарматним поцілунком. Тюльпани надр підземних — вибухають, мов кущі вогненні, міни, салютами з глибин землі вітаючи непереможно й лунко. Гармати розкладають віяла димів, мов крила перед льотом, зриваються й колесами толочать звали тіл і хлам заліззя, на чорних щелепах клеїста смертна слина, очі, злиплі потом, пил з блях і слизь з ротів і крові грязь язик зорі рудої лиже. Хриплять горлянки глухо, і мерзка ядуха пальці криво корчить, мов листя, сплащені долоні — квіти стоптані життя жагою спалахують востаннє, й кидають прокльони в небо богоборці. Усі скарби за мить одну життя! Лиш ніч усіх назавжди гоїть. Лопата сонця грузне в жовту теплу рінь, копаючи могили, лопата сонця, хрест струнких вітрів, шакалів похоронний обряд. О чорне тіло, в шовк рудий піску сповите, тихе і безсиле, де перед миттю пристрасті кипіли ще! Землі долоне добра! Хай чорна Богоматір з жар-ікони поведе бійців до краю, де вже дракони не лякатимуть, де тиша вічна й сонні води! Б’є слово в слово — кусні бронзи дзвонять. Так прощальний спів кінчаймо, коли розбитий чорний полк в країну зір на вічну ніч відходить. Лютень 1936 СЛОВО ПРО ЗОЛОТИЙ ПОЛК Заспів Хай, розгорнувши строфи, наче крила, наступає пісня! Хай б’є в здрібнілий вік достойних фраз і хитрих передбачень, коли натхнення заплитке і розпач роблений та кволий, в вік володіння букви і пожитку, без мети бусолі, в вік змиршавілий, в час легкого успіху, гнучкої міри, хай б’є зухвала пісня, хай кличе вищим вітром дихать, мірилом вищим мірять, міцніш в людину вірить! В атаку сунуть чоти[75] строф, наїживши багнети рим, слова ціляють влучно, кожне точне, кожне вогнепальне, коротко й різко, раз у раз, рокоче строф хорунжий — ритм, колона пісні йде в розстрільній на екстази шанець дальній, щоб про бійців незламно вірних стати гідною співати. Тоді наструнко салютують строфи мужності й посвяти! СЛОВО ПРО АЛЬКАЗАР День сороковий полум’я й погуби догоряє в славі, день сороковий брат на брата накладає хижу руку. Війна злочинна, братогубна. Сонце ранене кривавить. Незламна тисяча обранців здавлює в серцях розпуку, б’ючись, хтозна, чи не із друзями недавніми віч-на-віч. День сороковий без спочину й сну, в дощі вогненнім зливнім. Вже голод скручує кишки в сухе мотуззя. Далі навіть порепані з гарячки губи вимовляти слів забудуть. Не шкура вже — кора на пнях, на людських пнях шорстких із сажі, зів’ялі язики телепають в устах просохлим листям, лиш очі, очі сяють молодо, натхненно й променисто. Задиханий, вривчастий токіт мітральєз[76] на мить не щухне. До сонця стіп скривавлених вітри один по однім ляжуть, і ніч, мов чорний лев, пробуджена на шанці виє глухо. Толедо на сімох узгір’ях, на червоній кручі Тахо, це місто до хреста пустелі цвяхами ста башт прибите. Земля — червона бляха, місяць в обрій вгруз найгрубшим цвяхом, пустиня, мати вітру, від людей бере за проїзд мито.