Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Ввечері він сидів з мамою й пив слабенький чай. Вона мовчала, тоді раптом заплакала. Він поклав газету і пішов до себе.

Через два тижні він поїхав до Марбурга, до університету. Він твердо держався батькової поради, хоч й ненавидів його. Через три роки витримав державний екзамен, ще через два став асесором, а за рік — доктором. 1937 року вперше відбув військове навчання, 1938-го — вдруге, а 1939-го — через два роки після того, як він дістав посаду в окружному суді, у своєму ж місті,— його призвали як юнкера до війська. Війни він не любив. Війна ставила нові вимоги. Там було байдуже, що ти асесор і доктор права, що ти дістав таку посаду й скоро маєш стати радником при суді. Тепер, коли він приїздив додому, всі дивились йому на груди. Відзнак там було не густо. Мати писала йому, щоб він беріг себе, і водночас підпускала шпильки: «Беккерів Туго приїздив у відпустку. В нього Залізний хрест 1-го ступеня. Це немало для недовченого гімназиста, що не витримав навіть іспиту на різника. Кажуть навіть, що він дістане офіцерський чин. Неймовірно. Везендонка важко поранено, йому нібито мають відрізати ногу». А це вже щось та важить — позбутися ноги.

Він замовив ще лимонаду. Лимонад був холодний, і йому полегшало. Якби до всього цього не було ні дурної пригоди з євреєм, ні отої безглуздої витівки — серед вулиці купувати абрикоси за сотенну купюру. Коли він згадав ту сценку, то його знов облило потом. Раптом він відчув, що йому вивертає шлунок. Не підводячись оглядівся — де тут туалет? Усі клієнти сиділи спокійно, розмовляли. Ніхто не підводився. Грек тривожно озирався, поки побачив поруч стойки зелену штору, тоді повільно підвівся і, дерев'яно ставлячи ноги, пішов туди. Дорогою ще довелось салютувати, бо там сидів з жінкою якийсь капітан; Грек квапливо відсалютував, виструнчившись, і зрадів, дійшовши нарешті до зеленої штори.

Вже о четвертій він був у госпіталі. Нахабний лейтенантик сидів, приготувавшись іти. На ньому була чорна танкістська форма, на грудях блищали численні ордени. Грек добре знав їх. П'ять орденів. Лейтенант пив вино й закусував бутербродами з консервованим м'ясом. Він гукнув Грекові:

— Ваша скриня прибула!

— Чудово,— відказав Грек. Підійшов до свого ліжка, взяв скриню за ручку й підтяг до вікна.

— Між іншим,— сказав лейтенант,— вашого батальйонного довелось залишити в Сокаргеї. Шміц лишився з ним. Бо ваш капітан нетранспортабельний.

— Шкода,— відказав Грюк. І заходився відкривати скриню.

— Я б цього не робив,— сказав лейтенант.— Бо нас скоро вивезуть — усіх, і вас теж.

— І мене?

— Так,— засміявся лейтенант, потім його дитяче личко споважніло.— Тепер будуть формувати штурмові групи з проносників.

Грек відчув, що шлунок в нього знову збунтувався. Він важко задихав, побачивши перед собою бутерброд з м'ясом. Оті зернисті грудочки жиру в м'ясі здались йому мушачими яєчками. Він кинувся до вікна, до свіжого повітря. Дорогою проїхала підвода з абрикосами. Грек виблював — і відчув невимовну полегкість.

— Смачного вам! — гукнув лейтенантик.

Файнгальс пішов до міста купити кнопок, картону й туші, але знайшов тільки картон — рожевий картон, який любив каптенармус. Він мав намалювати таблички. Коли він вертався з міста, пішов дощ. Тихий і теплий. Файнгальс хотів був сховати сувій картону під мундир, але сувій був занадто довгий і грубий. Побачивши, що обгортковий папір на сувої промокає і крізь нього просвічує рожевий колір, Файнгальс пішов швидше. На одному перехресті довелося зачекати. Ішла колона танків, вони важко розвертались на розі, повільно заносячи довгі дула гармат та щиток, і прямували далі на південний схід. Люди спокійно дивилися на танки. Файнгальс рушив далі. Дощ ішов рясний, краплистий, з дерев крапотіло, і коли він повернув на ту вулицю, де розмістивсь евакопункт, на чорній землі вже стояли великі калюжі.

На дверях був пришпилений великий білий аркуш із блідим написом червоним олівцем: «Евакопункт Сентдьєрдь». Скоро там висітиме інша вивіска, намальована на товстому рожевому картоні, чорною тушшю, шрифтом «рондо». Щоб видно було всім. Поки що панувала тиша. Файнгальс подзвонив, йому відчинили, він кивнув до комірчини швейцара, вітаючись, і ввійшов до вестибюля. Там на вішалці висіли чийсь автомат і гвинтівка, біля кожних дверей були невеличкі засклені вічка, за якими висіли термометри. Скрізь було дуже чисто, стояла тиша, і Файнгальс теж намагався ступати тихо. З-за перших дверей почувся голос каптенармуса — той говорив по телефону. В вестибюлі висіли фотографії вчительок і велика підфарбована панорама Сентдьєрдя.

Файнгальс повернув праворуч, відчинив двері й вийшов на шкільне подвір'я. Кругом подвір'я росли великі дерева, а за огорожею тислися високі будинки. Файнгальс звів очі до одного вікна на третьому поверсі; воно було відчинене. Він квапливо вернувся в будинок і пішов сходами нагору. На сходах висіли знімки минулих випусків школи. Цілий рядок чималих коричневих з позолотою рамок, у яких були понаклеювані фото дівчат — кожна на окремій товстій овальній картонці. На першій фотографії був випуск 1918 року. Мабуть, то був перший випуск. Дівчата в накрохмалених білих блузках невесело всміхалися. Файнгальс уже не раз розглядав ці фотографії — щодня протягом майже цілого тижня. Посеред знімків дівчат красувалася сувора дама в чорному, з пенсне на носі — певне, директорка. Вона була серед усіх випусків з 1918-го до 1932-го року — і за