Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Рахунок, прошу.

Вигукнув голосно, щоб підбадьорити себе. Буфетник швидко підійшов. Грек вийняв гроші з кишені. Він бачив, як мухи повільно збираються на абрикосах — чорні липкі цяточки на огидно оранжевому тлі, його аж занудило, коли він згадав, що їв їх.

— Три пенге,— сказав буфетник.

Грек подав йому гроші, буфетник глянув на недопиту чарку, тоді на Грекові груди, на папірець, що лежав на столі, і взяв його, хоча Грек у ту ж мить простяг до нього руку. Буфетник оскірився, його велике, брезкле, бліде обличчя було бридке. Він прочитав адресу на папірці: то була його власна адреса. Він оскірився ще гидкіше. Грека знову облило потом.

— Вам ще потрібна ця записка? — спитав буфетник.

— Ні,— відказав Грек.— До побачення.— Йому спало на думку, що треба було сказати «хайль Гітлер!» і він на дверях ще додав: — Хайль Гітлер!

Буфетник не відповів. Грек, озирнувшись, побачив, що він різким рухом вихлюпнув на підлогу недопиту горілку. Абрикоси світились теплим кольором, ніби рожеві рани на темному тілі...

Грек зрадів, що вже опинився на вулиці, й швидко пішов далі. Він соромився вернутись до госпіталю раніше, ніж належало. Адже той нахабний лейтенантик сміятиметься з нього. Але йому хотілося негайно піти й лягти на своє ліжко. Він би залюбки з'їв щось ситне, але, як подумав про їжу, йому згадались абрикоси, їхній бридкий колір, і його занудило ще дужче. Він згадав жінку, в якої був опівдні, зразу, як вийшов з госпіталю. Йому раптом запекли на шиї сліди її машинальних поцілунків, і він збагнув, чому абрикоси зробилися йому огидні: вони були того самого кольору, що її сорочка. Вона трохи спітніла, і тіло в неї було тепле. Яка дурість — опівдні, в таку спеку йти до жінки. Але він просто послухався поради батька: той сказав колись, що принаймні раз на місяць треба переспати з жінкою. Ця жінка була навіть непогана, невеличка, туга; ввечері, мабуть, була б чарівна. Він віддав їй останні свої гроші, а вона, побачивши, що на ньому двоє штанів, зразу збагнула навіщо. Засміялась і назвала йому адресу кравця-єврея, який може купити штани. Грек сповільнив ходу. Він відчував, що може зомліти. Слід було попоїсти по-справжньому. А тепер запізно, він уже не зможе їсти. Все було таке гидке: і жінка, і брудний єврей, і навіть гойдалка, хоч вона його найбільше потішила, але й вона була огидна. І абрикоси, й буфетник, і солдат. А дівчина йому сподобалась. Дуже сподобалась. Але хіба можна двічі на день ходити до жінки! Дівчина була дуже гарна в тому півмороці, в зеленому кутку, така білолиця, але зблизька й вона, певне, була спітніла й від неї погано пахло. Такі дівчата навряд чи мають досить грошей, щоб у таку спеку серед дня не пітніти й гарно пахнути.

Дорогою трапився ресторан. Стільці стояли надворі, між великими діжками з якимись цупкими зеленими рослинами. Він сів у кутку й замовив лимонаду.

— З льодом! — гукнув він услід офіціантові. Той кивнув. Поруч Грека сиділо якесь подружжя й розмовляло по-румунському.

Грекові було вже тридцять три роки, а на шлунок він захворів у шістнадцять. На щастя, його батько був лікар, не дуже добрий лікар, але єдиний у містечку, і грошей мав досить. Але мама була дуже ощадлива. Влітку вони їздили на курорт — в Альпи або до моря, але взимку харчувались погано. Лиш коли бували гості, то їли краще, але гості бували не часто. В їхньому містечку гостини здебільшого відбувались у ресторані, а його в ресторан не брали. Коли приходили гості, подавали й вино, та коли йому дозволили пити вино, він мав уже хворий шлунок. У них дома їли здебільшого картопляний салат. Він уже не пам'ятав, як часто, три чи чотири рази на тиждень, але часом йому здавалося, що він у дитинстві не їв нічого, крім картопляного салату. Згодом йому сказав один лікар, що хвороба його викликана недоїданням і що картопляний салат для нього — отрута. В рідному місті швидко розійшлася чутка, що він хворий, та й по ньому це було видно. Дівчата на нього й дивитись не хотіли. Батько його був не такий багатий, щоб компенсувати хворобу грішми. І в школі він учився не блискуче.

1931 року, коли він одержав атестат зрілості, вдома спитали, якого він хоче подарунка, і він вибрав подорож. Уже в Хагені він зійшов з поїзда, найняв номер у готелі й ніби в гарячці пробігав весь вечір по місту, але не знайшов жодної повії. Другого дня він доїхав до Франкфурта й пробув там тиждень. На довше не стало грошей, і він вернувся додому. В поїзді йому здавалося, що він помре. Вдома здивувались і жахнулись, побачивши його: адже йому дали грошей на тритижневу подорож. Батько дивився на нього, мати плакала; потім батько добре вилаяв його, наказав роздягтись і оглянув. Він навіки запам'ятав той день: субота, післяобідня година, надворі, на старовинних, охайних, ідилічних вуличках тиша, теплінь, нескінченний церковний передзвін, а він стоїть голий перед батьком, і той його обмацує. В своєму лікарському кабінеті. Як він ненавидів батькове гладке обличчя і пивний душок із його рота! Він думав, що відбере собі життя. Батькові руки обстукували його тіло, а густий сивий чуб довго лоскотав йому живіт.

— Ти навіжений,— сказав батько, підвівши нарешті голову, і всміхнувся: — Навіжений. Раз, двічі на місяць сходи до жінки, і буде з тебе.

Він