Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

ці чотирнадцять років зовсім не змінилась. Мабуть, щоразу давала фотографові наклеювати той самий знімок. Перед випуском 1928 року Файнгальс зупинився. Там його увагу привернула одна дівчина, що звалась Марія Картек. Гарненьке, горде личко з начесаною аж до брів чілкою. Файнгальс усміхнувся. Він уже повернув на другий проліт сходів і дійшов до випуску 1932 року. Він і сам закінчив гімназію в 1932-му. Файнгальс передивився всіх дівчат підряд — тоді їм було років по дев'ятнадцять, як і йому, а тепер — по тридцять два. В тому випуску теж була дівчина з чілкою, тільки коротшою, до половини чола, з личком гордим і якимось суворо-ласкавим. Її звали Ілона Картек, вона була дуже схожа на старшу сестру, тільки тендітніша й не така гордовита. Накрохмалена блузка дуже личила їй; вона одна серед усього випуску не всміхалася. Файнгальс постояв кілька секунд, знов усміхнувся й повільно піднявся на третій поверх. Він упрів, але не міг скинути кашкета, бо обидві руки в нього були зайняті. На площадці сходів стояла в ніші статуя матері божої. Вона була гіпсова, перед нею завжди стояли у вазі свіжі квіти: вранці — тюльпани, а тепер уже — червоні й жовті троянди, тугі, ледь розкриті пуп'янки. Файнгальс зупинився й глянув униз, у вестибюль. Загалом видовище всіх тих дівочих портретів було досить одноманітне: дівчата нагадували метеликів, безліч препарованих і зібраних у пласких засклених скриньках метеликів із темнішими головками. Здавалося, вони були все ті самі, тільки темна постать посередині час від часу мінялась. У 1932-му році, в 1940-му й 1944-му. Найвище, в кінці третього прольоту, висів випуск 1944 року — дівчата в білих накрохмалених блузках, усміхнені, але нещасні, а посередині літня дама в темному, так само усміхнена й так само невесела. Файнгальс мимохідь поглянув на випуск сорок другого року; там теж була дівчина на прізвище Картек, Сорна Картек, але вона не впадала в очі, бо зачесана була, як і всі, а личко мала кругле й зворушливе. Піднявшись нагору, в коридор третього поверху, тихий, як і весь будинок, він почув, що вулицею ідуть машини. Кинув свій картон на підвіконня, відчинив вікно й виглянув. Унизу, на вулиці, каптенармус стояв перед колоною автомашин з незаглушеними моторами. Солдати в білих пов'язках сплигували на брук, а за ними з великого червоного меблевого фургона висипали з ранцями все нові й нові. Вулиця швидко заповнилась людьми. Каптенармус кричав:

— Сюди, сюди! Заходьте! Всі в коридор і тут чекайте.

Нерівна сіра вервечка повільно втягувалась у двері. По той бік вулиці розчинялися вікна, з них визирали люди, а на розі вже збиралась юрба.

Дехто з жінок плакав.

Файнгальс зачинив вікно. В будинку було ще тихо — перший гомін знизу, з вестибюля, був ледь чутний. Він повільно дійшов до кінця коридора, штовхнув ногою двері, і з-за них озвався жіночий голос:

— Заходьте!

Файнгальс, відчуваючи, що червоніє, ліктем натиснув на клямку. Спочатку він не побачив жінки, бо кабінет був заставлений опудалами тварин, високими стелажами, на яких лежали сувої географічних карт, великими, чепурними цинковими ящиками з мінералогічними колекціями під склом, а на стіні висів барвистий плакат із зразками гаптування та пронумерована серія плакатів, що відображала різні стадії догляду за немовлям.

— Агов! — гукнув Файнгальс.

— Я тут! — озвалася жінка. Він підійшов до вікна, де між шафами та стелажами лишався вузький прохід. Жінка сиділа за столиком. Її обличчя було кругліше, ніж на фотографії внизу, суворість наче зійшла з нього, а лагідності прибуло. Вона збентежилась і зраділа, коли він сказав «добридень», і кивнула йому. Він кинув на підвіконня великий сувій, потім і пакуночок, що був у лівій руці, поклав поряд кашкета й витер з обличчя піт.

— Допоможіть мені, І лоно,— сказав він.— Чи не знайдеться у вас трохи туші?

Вона підвелась і згорнула книжку, що лежала перед нею.

— Туш? А що це таке? Я не знаю.

— Та ви ж, здається, викладаєте німецьку!

Вона засміялася.

— Туш,— пояснив він,— це таке чорнило. А що таке плакатне перо, ви знаєте?

— Ще б пак,— усміхнулась вона.— Плакатне перо я знаю.

— А знайдеться воно у вас?

— Мабуть, знайдеться.— І показала на шафу в нього за спиною, але він бачив, що сама вона не хоче вийти зі свого кутка за столом.

Три дні тому він натрапив на неї в цьому кабінеті й відтоді щодня цілі години стовбичив тут, але вона ще ні разу не підійшла до нього близько — видно, боялась його. Вона була дуже скромна, дуже цнотлива й розумна, він уже чимало розмовляв з нею й відчував, що в неї з'явилась симпатія до нього, але вона ще ні разу не підійшла до нього так близько, щоб він міг несподівано обняти й поцілувати її; він уже багато розмовляв з нею, цілими годинами стовбичив тут у неї, кілька разів говорив і про віру, але йому хотілося поцілувати її, та вона не підходила так близько.

Він наморщив лоба, знизав плечима й хрипко сказав:

— Досить одного слова. Одне ваше слово, і я більше не зайду до вас.

Її обличчя споважніло. Вона опустила повіки, стиснула губи і знову підвела очі.

— Не знаю, чи мені цього хочеться...— промовила тихо.— А крім того, це не допомогло