Читати книгу - "Том 6"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
В кімнаті вже нема нікого з бунтарів. А в «хаті» знову збираються цікаві сусіди. Гільзе знов береться до основи. Готліб добув з запічка сокиру і, не тямлячи навіщо, пробує, чи гостра. І батько, і син мовчать, але не спокійні. Знадвору вривається гомін і галас великої юрби.
Гільзиха. Слухай, чоловіче, он як підлога тремтить, що воно діється? Що се в нас буде?
Мовчать.
Гільзе. Готлібе!
Готліб. А чого там?
Гільзе. Поклади ти тую сокиру.
Готліб. А хто ж скалок наколе? (Прислоняє сокиру до печі.)
Мовчать.
Гільзиха. Ти, синку, слухай, що тобі батько каже.
Голос (співає під вікном):
Сиди вдома, мужичок з кулачок, гляди своїх ложечок, мисочок!
Гей, гоп-чуки, традідбом, чок-чок-чок.
(Відходить.)
Готліб (схопився, з кулаком до вікна). Ой, не дрочи мене! Гадюко!
Раптом стріляють враз.
Гільзиха (скипіла з жаху). Ой, господи Сусе, чи се знов грім?!
Гільзе (мимохіть складає руки). Царю небесний! Рятуй бідних ткачів, рятуй моїх нещасних братіві
Хвилинку всі мовчать.
Гільзе (сам собі, стурбований). Се вже ллється кров.
Готліб (по вистрілі схопився, стиснув сокиру в руках, зблід, ледве притомний, сам не свій). Що ж се, чи нам ще й тепер киснути вдома?
Дівчина-ткачівна (гукає з «хати» в кімнатку). Дядьку, дядьку, оступіться геть од вікна. У нас на вишці куля в вікно влетіла. (Зникає.)
Мільця (сміючись, заглядає в вікно). Дідусю, дідусю, а там стріляють з рушниці! І двоє впало. Один так крутиться, крутиться колесом. А один тріпається так, як горобець, коли головку одірвати. А кров тече, ой-ой-ой, багацько!.. (Втікає.)
Ткачиха. Двох уже поклали...
Старий ткач (в «хаті»). А гляньте, як вони війську задають.
Другий ткач (несамовито). Дивіться-дивіться на жіпок. От так паші! Чи бач, як підіймають плахіття! Чи бач, як плюють на військо!
Ткачиха (гукає). Готлібе! Глянь лиш на свою жінку— ся не потак тебе! Он скаче перед рушницями, як на музиках.
Четверо людей несуть когось раненого в «хату». Всі замовкли. Далі чутно, як хтось виразно каже: «Се ткач Ульбріх».
Голос (трохи згодом). Йому вже амінь, куля в вухо попала.
Чутно, як люди йдуть по дерев’яних сходах. Потім раптом: «Гурра! Гурра!».
Голоси в «хаті»: Де вони каміння набрали? Ото тепер буде! А з дороги! От тобі й військо! Ой, каміння, як град!
Знадвору крик, вереск, рев долітає до «хати». В «хаті» люди, скрикнувши від жаху, зачинили раптом двері.
Он знов набивають. Ой, зараз гримнуть всі враз! Дядьку Гільзе, гетьте од вікна!
Готліб (знов хапає сокиру). Що-що-що? Хіба ми пси скажені? Набоями нас годують замість хліба? (Трохи спинився з сокирою в руках. До батька.) Щоб мені жінку застрелили? Не попущу! (Кидається геть.) Гей, дам я вам! (Вибігає.)
Гільзе. Сину-сину!
Г і л ь з и х а. Куди ж се Готліб?
Гільзе. До чорта в пельку.
Голос з «хати». Дядьку, гетьте од вікна! Гільзе. Я не вступлюсь. Хоч би ви всі до решти подуріли! (До Гільзихи, дедалі все більше не тямлячись.) Тут мене мій творець небесний посадовив. Правда, стара? Тут будемо сидіти і своє діло робити, хоч би весь світ запався. (Починає ткати.)
Стріляють враз. Гільзе, встрелений на смерть, витягається, а потім0 падає на верстат. Тут гукають: «Гурра!», і з тим криком всі люди, що досі були в «хаті», вибігають на вулицю.
Гільзиха (раз по раз питає). Старий, старий, що тобі такого?
Гукання «Гурра!» чутно все далі і далі. Раптом вбігає в кімнату
М і л ь ц я.
М і л ь ц я. Дідусю,' дідусю, там військо з села виганяють, напали на Дітріха, так само роблять, як у Дрей-сігера. Дідусю! (Завваживши щось непевне, дитина злякалась, устромила пальця в рот і підійшла до мертвого ближче.) Дідусю?!
Гільзиха. Ой, чоловіче, та скажи ж хоч слово, се ж можна й справді перелякатись!
Кінець
[ДІМНА ГРАЧИХА]
Дімна Грачиха — стара вдова.
Ярина — її дочка, дівка на виданні.
М а р т а — друга дочка, замужем у другім селі.
Keen я — третя дочка, років 12-ти.
JI я ш — син її, років 16-ти, каліка.
Гаптін Савчук — робітник на панськім дворі, 25 л.
J1 а д я — його жінка, молода, але до часу зов’яла, дуже слабовита. Пан.
Пані.
Андрій Гудзь — парубок.
ДІЯ І
В хаті у Дімни Грачихи. Хата вбога, образів мало, але піч помальована саморуч, вікпа обведені синькою, під образами паперові голубці, квітки, по стінах віночки з розхіднику, з волошок, з барвінку, у вікна знадвору заглядають квітки: чорнобривці, королевий цвіт, мальва, рожа.
вихід і
Ярина і Гаптін.
Ярина спочатку шпортається по хаті, коло печі, потім сідає обби-* рати ножем картоплю. Гаптін увесь час стежить за нею очима. Який час мовчать.
Ярина (раптом сміється). Ха-ха-ха!
Гаптін. Чого ти?
Ярина. Я собі здумала: як ото наші хлопці грають в мовчанку, то ти б десь до світу сидів, а не програв. Гаптін. Та що маю говорити?
Ярина. Як нема чого й говорити, то чого б я сиділа?
Г а п т і н. Це ти на здогад, щоб я забирався з хати?
Ярина. Чого там на здогад? Схотіла б, то й просто сказала б «забирайся» — таж я в своїй хаті. Та пащо мені того? Ти мені лавки не просидиш. Хоч сидіти — сиди.
Г а п т і н (гірко). А хоч іти, то йди?
Ярина. Ну, а що ж? Думаєш, плакатиму? Відомо,— хоч іти, то йди.
Г а п т і н. Знаєш ти добре, що я не піду.
Ярина (знов сміється). А що ж? Тут і заночуєш? Вже присвоївся?
Г а п т і н. Тобі все смішки...
Ярина. А тобі слізки? (З посміхом.) Ой, моя годинонько, яке ж воно бідненьке!
Г а п т і н. Ярино!
Ярина. Га?
Гаптін мовчить.
Ага, то ти, щоб не забути, як мене звуть. Таки Яриною, Гаптоне, авжеж, Яриною, якраз Яриною, затям собі.
Гаптін. І чого ти така, Ярино?
Ярина. Яка?
Гаптін. Та оттака... все зо сміхом, все на глузди береш...
Ярина. Коли ж, бігме, плакати не хочеться.
Гаптін. Ще, може, колись схочеться.
Ярина (трохи поважніше). А ти б і радий, щоб я заплакала?
Гаптін. Ні, Ярипо.
Я р и п а. Ну, то чого ж ти хочеш? Чого ти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Том 6», після закриття браузера.