Читати книгу - "Граф Дракула"

— Мабуть, воно й на краще, — сказав Ван Хелзінк, — що на нашій нараді після відвідин Карфакса ми вирішили облишити ящики, зариті там. Якби ми вчинили інакше, то граф дізнався б про наш намір і, без сумніву, вжив би заходів до того, щоб з іншими притулками нам це не вдалося; тепер же він нічого не знає про наші плани. Ймовірно, він не знає навіть того, що ми володіємо засобами від його чар і він не зможе їх застосовувати, як раніше. Ми настільки просунулися вперед у наших знаннях і настільки ознайомилися з його лігвом, що після обшуку будинку на Пікаділлі зможемо його вистежити. Сьогоднішній день у нашому розпорядженні: сьогодні наш план повинен остаточно втілитися. Сонце зійшло й освітило нашу печаль — і воно буде нас сьогодні охороняти. Перш ніж воно зайде, чудовисько має бути переможене, на кого б воно не перетворилося. Вдень воно зв'язане зі своєю земною оболонкою. Воно не може розтанути в повітрі, не може пройти крізь замкові шпарини і щілини. Якщо воно хоче пройти в двері, воно мусить їх відчинити, як і будь-який інший смертний. Отже, сьогодні нам треба відшукати всі його притулки і знищити їх. Якщо ж нам не вдасться цього зробити, то ми повинні загнати його в таке місце, де могли б згодом напевно зітерти його з лиця землі. Тут я схопився, не маючи змоги стримати себе від думки, що поки ми марнуємо час на розмови, спливають дорогоцінні хвилини, від яких залежить життя і щастя Міни. Але Ван Хелзінк застережно підняв руку і сказав:

— Ні, любий Джонатане, не забувайте старої істини — поволі їдь, далі заїдеш. Ми всі діятимемо, і діятимемо спільно, притому з надзвичайною швидкістю, коли настане час. Граф, напевно, придбав для себе декілька будинків. Я вважаю, що ключ до таємниці знаходиться в будинку на Пікаділлі. Він береже там, звичайно, документи, що засвідчують його купівлі, ключі та інші речі. У нього там є папір, на якому він пише, і чекова книжка. Там у нього багато необхідних предметів, оскільки цей будинок він може відвідувати спокійно у будь-який час, не привертаючи до себе уваги серед величезного натовпу, який суне вулицею. Ми зараз туди підемо й обшукаємо його; коли ж дізнаємось, що там приховане, тоді почнемо, як каже наш Артур, погоню за старим хитруном. Чи не так?

— Тож ходімо негайно! — закричав я. — Ми марнуємо дорогоцінний час.

Професор не зрушив із місця і спокійно сказав:

— А яким чином ви збираєтеся потрапити до будинку на Пікаділлі?

— Все одно як! — вигукнув я у відповідь. — Якщо виникне потреба, то ми вломимося силою.

— А про поліцію ви забули? Де вона буде і що вона скаже із цього приводу?

Я був вражений; але я знав: якщо він відкладає наш похід, то має для цього вагомі підстави. Тому я відповів, наскільки міг, спокійно:

— Не зволікайте більше, ніж треба. Сподіваюся, ви розумієте, яких страшних мук я зазнаю.

— Так, дитя моє, я знаю і зовсім не хочу збільшувати ваші страждання. Але треба добре обміркувати, що ми реально можемо зробити, коли всі ще на ногах. Настане і наш час. Я довго розмірковував і вирішив, що найпростіший шлях буде і найкращим. Ми хочемо зайти до будинку, але в нас немає ключа, чи не так?

Я мовчки кивнув.

— Тепер уявіть собі, що ви господар будинку і не можете до нього потрапити; що б ви зробили?

— Я б запросив якогось слюсаря і попросив його відімкнути двері.

— І невже поліція не перешкодить вам?

— О ні! Якщо вона знає, що слюсар запрошений господарем.

— Значить, на вашу думку, — сказав він, пильно дивлячись на мене, — непорозуміння може бути тільки в тому разі, якщо слюсар або поліція засумнівається щодо того, має вона справу зі справжнім власником чи ні. Для цього наша поліція повинна бути дуже старанною і здібною — настільки здібною, щоб читати в серцях людей. Ні, ні, Джонатане, ви можете потрапити до сотні порожніх будинків Лондона або будь-якого іншого міста, і якщо ви діятимете розумно і притому в певний час, то ніхто й не подумає зашкодити вам. Ми не підемо так рано, щоб поліцейський не запідозрив нас; ми вирушимо після 10-ої години, коли на вулицях багато народу і коли всі гадатимуть, що ми насправді господарі будинку.

Я цілком погодився з ним, і з обличчя Міни зник колишній вираз відчаю: його порада збудила в нас надію. Ван Хелзінк продовжував:

— Коли ми опинимося в будинку, ми знайдемо там ниточки, що ведуть до розгадки таємниці. Дехто з нас може залишитися там про всяк випадок, інші ж вирушать в інші місця — Бермондсі та Мейл-Енд, щоб розшукати решту ящиків.

Лорд Годалмінг підвівся.

— Я можу трохи допомогти вам, — сказав він, — я зараз зателеграфую моїм людям, щоб вони в певних місцях тримали напоготові екіпажі й коней.

— Послухай, друже, — вигукнув Моріс, — тебе осяяла блискуча думка, бо нам, мабуть, і справді доведеться їхати на конях; але хіба ти не боїшся, що екіпажі, прикрашені родинними гербами, привернуть до себе дуже велику увагу на путівцях Уолворса або Мейл-Енда? Я вважаю, що якщо ми вирушимо на південь або на схід, то треба користуватися кебами і, крім того, залишати їх поблизу того місця, куди ми підемо.

— Наш друг Квінсі має рацію! — сказав професор. — Наша справа вельми складна, і нам слід якомога менше привертати до себе увагу сторонніх.

Інтерес Міни до нашої затії зростав, і я з радістю бачив, що завдяки цьому вона на якийсь час забула свою жахливу нічну пригоду. Вона була бліда, як привид, жахливо бліда, і притому така худа, що майже не вирізнялися її губи, тому було видно зуби. Я нічого не сказав їй про це, боячись засмутити її, але здригався від думки про те, що сталося з бідною Люсі, коли граф висмоктав її кров. Хоча поки що непомітно, щоб зуби загострилися, але ж це відбулося зовсім недавно і могло статися найгірше.

Коли ми почали детально обговорювати порядок виконання нашого плану і розміщення сил, виникли нові сумніви. Врешті-решт вирішили перед відходом на Пікаділлі зруйнувати найближче лігво графа. Якби він навіть дізнався про це завчасно, то все-таки ми випередили б його, і тоді присутність графа в суто матеріальному, найуразливішому вигляді дала б нам нові переваги.

Що ж до розміщення наших сил, то професор вирішив, що після відвідин Карфакса ми всі проникнемо в будинок на