Читати книгу - "Сповідь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я вже говорив, що привіз із собою книжки. Я читав їх, але так, що вони більше стомлювали мене, ніж освічували. У мене було хибне уявлення про речі: я думав, що для плідного читання однієї книги треба мати всі ті знання, про які йдеться в ній; мені й на думку не спадало, що автор і сам черпав їх у міру потреби з інших книжок. Ця безглузда думка змушувала мене щохвилини припиняти читання, раз у раз переходячи від однієї книги до іншої, і нерідко, щоб дістатися до десятої сторінки праці, яку я хотів вивчити, мені доводилося переривати цілу бібліотеку. Я так наполегливо дотримувався цієї незвичайної методи, що згаяв бозна-скільки часу і ледве не дійшов до потьмарення свідомості, бо перестав розуміти і знати будь-що. На щастя, я помітив, що простую хибним шляхом, який може завести мене в нескінченний лабіринт, і вибрався з нього раніше, ніж заблукав у ньому остаточно.
Якщо ми хоч трохи маємо справжню схильність до знань, то відразу відчуваємо, заглиблюючись у них, їх зв’язок між собою, завдяки якому одне знання тягне за собою інше, вони допомагають і пояснюють одне щось інше, і жодне з них не може обійтися без решти. Хоч людський розум не може охопити всіх знань і йому необхідно виокремити щось одне як головне; але якщо він не має певного уявлення про решту, він часто залишиться у пітьмі навіть в обраній ним царині. Я відчув, що мій задум сам по собі правильний і корисний, але потрібно змінити методу. Взявшись перш за все до «Енциклопедії», я розділив її на галузі знань. Та потім зрозумів, що треба вчинити навпаки: вивчати окремо кожен розділ до того моменту, де всі вони об’єднуються. Так я дійшов до звичайного синтезу, але повернувся до нього цілком свідомо. Міркування замінили мені в цьому випадку брак знань, а здоровий глузд допомагав орієнтуватися. Житиму я чи помру, але мені не можна було марнувати час. Нічого не знати у двадцять п’ять років і прагнути пізнати все – отже, вміти дорожити своїм часом. Не знаючи, в яку мить доля чи смерть покладуть край моєму запалу, я хотів про всяк випадок набути знання про все як для того, щоб дослідити свої природні здібності, так і для того, щоб самому вирішити, що найбільш гідне вивчення.
Почавши виконувати цей план, я виявив, що існує ще одна перевага, про яку раніше не думав, а саме – корисне використання великої кількості часу. Мабуть, я народився не для науки; довгі заняття стомлюють мене так, що я не можу старанно вивчати той самий предмет навіть півгодини, а надто пильнуючи чужу думку, бо в свої власні мені доводилось іноді поринати на довший час і навіть досить успішно. Коли я читаю кілька сторінок з якого-небудь автора, за думкою якого треба старанно слідкувати, мій розум раптом відключається і губиться в тумані. Упираючись, я тільки марно виснажую себе: у мене починає паморочитись голова, я більше нічого не розумію. Але якщо я безперервно переходжу від одного предмета до іншого, кожен наступний дозволяє мені відпочити від попереднього, і я набагато легше сприймаю їх. Я використав це спостереження у своєму плані занять і, перетасувавши предмети, дістав змогу вивчати їх цілий день і зовсім не стомлювався. Щоправда, польові і домашні роботи були мені корисною розвагою; але в своєму зростаючому пориві до знання я незабаром знайшов засіб ще збільшити час для занять і робити відразу дві справи, не потерпаючи, що від цього одна з них може постраждати.
Переповідаючи ці подробиці, вабливі для мене, але часто втомливі для читача, я дотримуюсь, одначе, помірності, про яку він і гадки не мав би, якби я не потурбувався попередити його про це. Тут, наприклад, я із захватом згадую різні спроби розподілити час наскільки можна приємніше і корисніше, і можу сказати, що цей період, прожитий на самоті і в постійних хворобах, був найменш бездіяльним і найменш нудним у моєму житті. У цьому чарівному куточку я провів два чи три найкращі літні місяці, намагаючись визначити схильності свого розуму. Я втішався радощами життя, ціну яким так сильно почував тепер, вільним і приємним товариством, якщо тільки можна назвати товариством наш довершений союз, і чудовими знаннями, яких я прагнув; мені здавалося, що я вже набув їх, чи, можливо, це було ще краще, – втіха вчитися багато в чому сприяла моєму щастю.
Варто лише згадати про ці спроби, які всі були для мене втіхою, але відзначалися надто великою простотою, щоб їх можна було пояснити. Ще раз повторюю: справжнє щастя не можна описати; воно відчувається, і відчувається тим дужче, чим менше у тебе можливості описати його, оскільки воно не виникає із зовнішніх чинників, а являє собою постійно тривалий стан. Я часто повторююсь, але повторювався б іще частіше, якби говорив про одне і те саме щоразу, як воно з’являється у мене в голові. Коли мій часто змінюваний спосіб життя нарешті усталився, ось приблизно якого вигляду він набув.
Щоранку я вставав з першими променями сонця. Через сусідній фруктовий сад підіймався на дуже мальовничу дорогу, що пролягала над виноградником, і схилом пагорба доходив до Шамбері. Під час прогулянки я промовляв свою молитву, що полягала не в безглуздому бурмотінні, а в щирому піднесенні серця до Творця чудовної природи, краса якої простягалася перед моїми очима. Я ніколи не любив молитися в кімнаті; мені здається, що стіни й усі ці жалюгідні витвори людських рук стають між Богом і мною. Я люблю споглядати Бога в Його творіннях, коли моє серце підноситься до Нього. Можу сказати, що молитви мої були чисті і тому гідні бути почутими. Я просив для себе і для тієї, з якою ніколи не розлучались мої бажання,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь», після закриття браузера.