Читати книгу - "Сповідь"

зловживати своїми принципами, до того ж вона не з тих жінок, які піддаються на обман: вимагати винятку для себе – отже, дозволити їй робити виняток для всіх, хто їй сподобається. Втім, я лише принагідно згадую про цю та інші непослідовності її характеру, хоча вони завжди мало впливали на її поведінку, а в той час і зовсім не впливали: просто я обіцяв викласти її принципи і хочу дотримати слова. Повертаюся до себе.

Знайшовши у ній всі правила, необхідні мені для спасіння душі від жахів смерті та її наслідків, я з довірою черпав з цього джерела. Я прихилився до неї більше, ніж коли-небудь у житті, і хотів би перелити в неї всі свої життєві сили, які, здавалося, готові були покинути мене. Це посилення прихильності до неї, переконання в тому, що жити мені лишилося недовго, відчуття глибокої довіри до моєї подальшої долі народжували в мені дуже спокійний і навіть чуттєвий стан, притлумлюючи всі пристрасті, що покладають на майбутнє наші страхи та надії, і даючи мені змогу без тривог і хвилювань втішатися тими небагатьма днями, що залишилися в моєму розпорядженні. Вони були тим приємніші, що я прагнув давати матусі всі задоволення, здатні підтримати в ній потяг до сільського життя. Намагаючись викликати в ній любов до саду, обори, голубів та корів, я й сам привертався до всього цього, і ці дрібні заняття, що заповнювали мій день, не порушуючи мого спокою, підтримували мій організм краще, ніж молоко та інші лікувальні засоби, і навіть відновлювали мені здоров’я, наскільки це було можливо.

Збір винограду і плодів скрасив нам залишок року, і це ще більше привернуло нас до сільського життя серед добрих людей, що нас оточували. З великим жалем зустріли ми прихід зими і повернулися в місто, наче в заслання; я особливо сумував, бо не сподівався дожити до весни і вважав, що прощаюся із Шарметом назавжди. Від’їжджаючи, я цілував землю й дерева і раз у раз оглядався назад. Давно закинувши свої уроки й утративши смак до світських і міських розваг, я вже нікуди не виходив, ні з ким не бачився, окрім матусі та пана Соломона, який з деякого часу став її і моїм лікарем. Це була чесна й розумна людина, великий картезіанець,[90] який цікаво міркував про світову систему. Його приємні й повчальні розмови дали мені більше користі, ніж усі його рецепти. Я ніколи не міг зносити дурного й бездарного марнослів’я буденних теревенів, але розмови корисні і змістовні завжди давали мені велику втіху, і я ніколи від них не відмовлявся. Я полюбив провадити бесіди з паном Соломоном, мені здавалося, що з ним я заглядаю в ті високі знання, яких набуде моя душа, коли звільниться від земних пут.

Моя любов до нього поширилась і на предмети, про які він міркував, і я почав розшукувати книги, які допомогли б мені краще розуміти його. Найбільше мені подобалися ті, в яких до науки домішувалося богослов’я, особливо видання Пор-Рояля та ораторіанців. Я читав їх чи, точніше, ковтав. Мені потрапила до рук книга отця Ламі «Бесіди про науки». Це був свого роду вступ до вивчення наукових праць. Я перечитав її разів сто і вирішив зробити її своїм путівником. Нарешті, незважаючи на свій стан, а точніше, завдяки йому, я відчув у собі непереборний потяг до знань і, хоча вважав кожен свій день останнім у житті, проте вчився з таким запалом, немов збирався жити вічно. Мені говорили, що це шкідливо, але я думаю, що читання йшло на користь не тільки моїй душі, а й тілу; заняття так захоплювали мене, що я забував про свої хвороби і значно менше від них страждав. Насправді ніщо не давало мені справжньої полегкості, та оскільки я не мучився сильними болями, то звик нудьгувати, не спати, міркувати, замість того щоб діяти, і дивився на поступове й повільне згасання свого організму як на неминучий процес, зупинити який може тільки смерть.

Такий настрій не лише відвернув мене від усіх суєтних життєвих турбот, а й позбавив нестерпного лікування, якому мене піддавали досі проти мого бажання. Переконавшись, що ліки мені не допоможуть, Соломон скасував їх і, лише щоб утішити мою бідолашну матусю, приписав мені якісь невинні засоби з тих, що покликані підтримувати у хворому надію і довіру до лікаря. Я припинив строгу дієту, почав знову пити вино і, в міру своїх сил, повернувся до способу життя здорової людини, залишаючись помірним у всьому, але ні в чому собі й не відмовляючи. Я почав навіть виходити з дому і відвідувати своїх знайомих, особливо пана де Конзьє, спілкуватися з яким мені дуже подобалось. Чи тому, що мені здавалося чудовим учитися до своєї останньої години, чи тому, що в глибині мого серця жевріла надія на життя, але очікування смерті не тільки не ослабило мого прагнення до занять, а здавалося, ще більше посилило його, і я квапився набратися деяких знань для того світу, немов думав, що там мені доведеться вдовольнятися лише тим, що я прихоплю із собою. Я полюбив книжкову крамницю Бушара, де збиралися освічені люди, і, оскільки весна, яку я раніше не сподівався більше побачити, була вже близька, відібрав кілька книжок для Шармета, на випадок, якщо матиму щастя туди повернутися.

Таке щастя мені випало, і я скористався ним якнайкраще. З невимовною радістю побачив я перші бруньки. Дожити до весни означало для мене воскреснути в раю. Тільки-но почав танути сніг, ми покинули свою в’язницю і приїхали у Шармет досить рано, щоб почути перші трелі солов’я. Відтепер я перестав думати про смерть, і справді дивно, що в селі я ніколи серйозно не хворів. Я там часто нездужав, але ніколи не лягав у ліжко. Відчуваючи себе гірше, ніж звичайно, я говорив: «Коли ви побачите, що я вмираю, віднесіть мене у тінь дуба, і обіцяю вам, що я видужаю».

Незважаючи на слабкість, я знову взявся до своїх сільських занять, наскільки це дозволяли мої сили. Мене дуже засмутило, що я не міг уже сам доглядати садок, але, копнувши разів шість заступом, я починав задихатися, піт котився з мене, як той горох, – і доводилося кидати роботу. Коли я нахилявся, биття артерій посилювалось, і кров ударяла в голову з такою силою, що я мусив одразу випростуватись. Змушений обмежитися менш утомливою роботою, я, між іншим, захопився голубником і так полюбив його, що частенько проводив там багато годин, ні