Читати книгу - "Сонячний Птах"

«Це добра земля, – писав він. – І багата».

Так, у перший рік своєї втечі від Середземного моря Гамількар Барка очолив флот із п’ятдесяти дев’ятьох великих кораблів, на борту кожного з яких було по сто п’ятдесят веслярів і полководців, і повів його на захід, пройшовши крізь Геркулесові стовпи, що нависали над протокою, а тоді звернув на південь у невідоме море. З ним вирушили в далекі краї дев’ять тисяч чоловіків, жінок і дітей. Подорож тривала два роки, позаяк пливти понад західним узбережжям Африки було нелегко. Їм зустрічалися тисячі труднощів і небезпек, які треба було долати. Дикі племена чорношкірих людей, хижі звірі та хвороби, що нападали на них, коли вони сходили на берег, мілководдя й бурхливі течії, вітри і штилі на морі.

Через два роки після початку подорожі вони звернули в гирло широкої спокійної річки і пливли вгору по ній протягом шістнадцятьох днів, перетягуючи кораблі вручну там, де було мілко, аж поки нарешті досягли великого озера, про яке писав Ганнон. Вони висадилися на його найдальшому березі під пагорбами з червоного каменю, і Гамількар Барка помер від пропасниці, яку він привіз із собою з гнилих земель півночі. Його малого сина Ланнона Гамількара обрали новим царем, а дев’ять полководців стали його радниками. Вони назвали свою нову країну Опет, як легендарну землю золота, й почали будувати своє перше місто там, де серед скель була печера з глибоким басейном. Басейн і місто присвятили богині Астарті.

– Господи, та вже четверта година, – спохопився Рал Девідсон і порушив зачарування, яке опанувало нас усіх на більшу частину ночі, і я зрозумів, який я стомлений, емоційно та фізично виснажений, але дуже задоволений. Я знайшов свого Плінія, тепер я можу їхати до Лондона з тріумфом. Я мав усе, чого потребував.

Як швидко тепер минали дні. Я щоранку починав працювати ще до схід сонця. Моя друкарська машинка клацала, не зупиняючись, і заповнені письмом аркуші вже утворювали високий стіс коло неї. Я щодня працював до полудня, а другу половину дня та вечори збавляв у депозитарії, слухаючи пісні із золотих книг поета Гая. Сподіватися на те, що переклад буде завершено до першого квітня, не доводилося. Нам би дуже пощастило, якби на той час були перекладені два сувої з п’ятьох. Не було також можливості відкласти симпозіум, призначений радою Королівського географічного товариства саме на цей день. Відділ зв’язків із громадськістю лондонської гілки компанії «Англо-Стервесант» завершив усі приготування, запрошення розіслані й прийняті, підтверджені номери в готелях і передбачені сотні інших подробиць.

Мені треба було впорядкувати цю неймовірну кількість фактів і легенд настільки, наскільки я міг устигнути за той час, що мені залишався. І так само, як завжди, мені доводилося боротися зі спокусою романтизувати свою тему. Слова Гая розбуркували мої емоції, я хотів скопіювати його кипучий стиль, похвалити героїв і суворо осудити негідників, як це робив він. Усі ми в Місячному місті були глибоко втягнуті в ту історію, навіть Елдридж Гамілтон, єдиний неафриканець серед нас, був зачарований її величчю. Тоді як для нас, для кого Африка була, по суті й емоційно, джерелом існування, ті пісні стали життєвою необхідністю.

Як часто мені здавалося, що наша недавня історія є відлунням життєвих змагань і пригод тих людей з Опета. Як тісно, здавалося, вони пов’язані з нами, попри те, що нас відокремлювало від них майже дві тисячі років.

Протягом перших п’ятьох років поселення на березі озера процвітало. Вони будували собі оселі з дерева й глини, люди Опета призвичаювалися на новій землі. Вони налагодили торговельні зв’язки з народом ює. То були ті самі жовтошкірі люди, яких Ганнон описував триста років тому, високі граційні чоловіки зі скошеними очима й тонкими рисами. Не випадало сумніватися, що це предки готтентотів. Вони були пастухами, доглядали табуни кіз та дрібної чагарникової худоби. Були мисливцями й траперами, а також збирачами самородків алювіального золота в річищах серед гравію. Від імені царя-дитини Габбакук Лал уклав договір із Ює, царем ює. Згідно з тим договором, усі землі між великою річкою й пагорбами Туя ставали власністю людей з Опета за п’ять рулонів тканини та двадцять залізних мечів.

Задоволений, Габбакук Лал, для якого вид і запах моря були як кров, що струменить у його жилах, повернувся до Середземного моря на п’ятьох найшвидших кораблях, навантажених золотом і слоновою кісткою з Опета. Він здійснив зворотну подорож за дев’ять місяців, встановлюючи пости спостереження на всьому західному узбережжі Африки, й повернувся додому з вантажем бісеру, тканин та інших розкошей цивілізації. Він відкрив торговельний шлях, по якому скарби Південної Африки потечуть у відомий світ, але він постійно остерігався мстивого ока Риму й тому приховував свої сліди на морі, як старий лис.

Він привіз із собою і нових поселенців для колонії Опета. То були металурги, мулярі, будівники кораблів й аристократи – шукачі пригод. Проте потік золота й слонової кістки від ює став вичерпуватися, коли закінчилися запаси, надбані за сотні років. На чолі загону в сто воїнів Габбакук Лал поїхав до міста Ює. Він хотів домовитися про те, щоб людям з Опета надали право полювати на всій території царства Ює, і цар охоче погодився, приліпивши свій знак у кінці шкіряного сувою, покритого літерами, яких він не розумів. Потім він улаштував бенкет, щоб розважити почесних гостей. Пиво приносили у великих суліях із гарбуза, биків цілими смажили над ямами, наповненими розжареним вугіллям, а маленькі дівчата ює танцювали голими, їхні жовті тіла, натерті маслом, блищали у сонячному світлі.

У розпалі гулянки Ює, цар, підвівся на ноги й показав кулаком на людей, чиї вимоги ставали дедалі надмірнішими.

– Повбивайте білих дияволів, – вигукнув він, і його воїни, які лежали напоготові за глиняними мурами міста, кинулися на них.

Габбакук Лал пробив собі дорогу до безпеки, його бойова сокира кружляла навколо нього, немов летюча смерть. Троє з його людей пробилися слідом за ним, але решта полягли в битві, і їхні голови ює почепили на бойові киї.

Габбакук Лал і троє його відважних супутників відірвалися від переслідувачів і добігли до берега великої річки, де стояв на якорі їхній корабель. Пливучи на білих вітрилах, вони принесли застереження в Опет. Коли полки ює в