Читати книгу - "Червоногрудка"

Бурре поклав голову господині на коліна і дивився на неї сумними очима.

— І більше ви його не бачили і нічого про нього не чули?

Сіґне Юль повільно піднесла фарфорову чашку до губ, надпила трохи і знову поставила чашку на стіл. Її рука тремтіла — ледь помітно.

— Через кілька місяців я отримала від нього листівку, — відповіла вона. — Він писав, що у нього залишилися деякі речі Даніеля, у тому числі російська формена шапка, — щось подібне до трофея. Дивно трішки — але на війні таке не рідкість.

— Ця листівка, вона у вас…

Сіґне Юль похитала головою.

— Ви пам’ятаєте зворотну адресу?

— Ні. Пам’ятаю лише, що, прочитавши її, я подумала про щось зелене й сільське і вирішила, що в Гюдбранна все добре.

Харрі підвівся.

— А як цей Фьоуке про мене дізнався? — запитала Сіґне Юль.

— Ну-у… — Харрі навіть не знав, як про це розповісти, але господиня випередила його.

— Всі легіонери чули про мене. — Вона посміхнулась, але її очі були сумні. — Про жінку, яка запродала душу дияволові, аби їй скостили строк. Адже вони так думають?

— Не знаю, — сказав Харрі. Він відчув, що час іти. Подумати тільки, вони за якихось два квартали від галасливого Рінґвеєна, а тихо, як на березі гірського озера!

— Знаєте, я так його більше і не побачила, — сказала Сіґне Юль. — Даніеля. Після того, як він помер.

Вона зосередилася на якійсь точці перед собою.

— Військовий медик передав мені його привітання з Новим роком, а через три дні я побачила Даніеля в списку загиблих. Я в це не повірила, відмовлялася вірити, доки не побачу його труп. І мене привезли до братської могили на ділянці «Північ», де спалювали мерців. Я спустилася в могилу і почала його шукати. Я йшла від одного обгорілого трупа до іншого і заглядала в їхні порожні чорні очні западини. Але Даніеля серед них не було. Мені сказали, що я навряд чи змогла б його впізнати, але я відповіла, що вони помиляються. Тоді мені сказали, що його, напевно, поклали в одну з тих могил, які вже засипали землею. Не знаю, але я його так і не побачила.

Вона здригнулася, Харрі відкашлявся:

— Дякую за каву, пані Юль.

Вона провела його до дверей. Одягаючись у передпокої, Харрі намагався знайти бодай у якомусь із портретів на стіні риси Сіґне Юль, але марно.

— Евену потрібно про це знати? — запитала вона, відкриваючи Харрі двері.

Харрі здивовано поглянув на неї.

— Я маю на увазі — про те, про що ми з вами говорили? — поквапилася пояснити господиня. — Про війну і… Даніеля.

— Ну-у… Якщо вам цього не хочеться, то не варто.

— Але він помітить, що ви приходили. Давайте просто скажемо, що ви почекали його, а потім пішли у своїх справах?

У її погляді читалося благання. І щось іще.

Що саме, Харрі зрозумів, лише коли виїхав на Рінґвеєн, відхилив скло звичному оглушливому ревінню автомобілів, і нещодавня тиша миттю пощезла з пам’яті. Страх. У очах Сіґне Юль був страх. Вона чогось боїться.

ЕПІЗОД 70

Особняк Браннхьоуга, Нурберг, 9 травня 2000 року

Бернт Браннхьоуґ постукав ножем по вінцях кришталевого келиха, відсунув стілець і, піднісши до губ серветку, відкашлявся. Він ледь помітно посміхався, заздалегідь передчуваючи кожен пасаж своєї промови, зверненої до гостей: начальника поліції округу Осло Анни Стьорксен з чоловіком і Курта Мейрика з дружиною.

— Дорогі друзі й колеги!

Краєчком ока він бачив, як його дружина силувано посміхається гостям, ніби бажаючи сказати: «Шкода, що вам доводиться це вислуховувати, але я нічим не можу вам зарадити».

Цього вечора Браннхьоуґ говорив про дружбу і солідарність. Про те, як важливо силам добра бути вірними обов’язку і протистояти тій посередності, безвідповідальності і некомпетентності на вищому рівні, які за демократичної форми державного устрою неминучі. Адже марно сподіватися, що всі ці вибрані голосуванням домогосподарки і селяни зрозуміють усю складність будови того механізму, яким їх настановили керувати.

— Найбільше досягнення демократії — вона сама, — сказав Браннхьоуґ. Це формулювання він у когось безсоромно поцупив, а тепер видавав за своє. — Але це не означає, що в демократії немає своїх втрат. Коли каменяр стає міністром фінансів…

Час від часу він поглядав, чи слухає його начальник поліції, потім розповідав яку-небудь забавну історію про демократизацію в одній з колишніх африканських колоній, де колись був послом. Браннхьоуґ машинально переказував те, що вже не раз промовляв в інших компаніях, а зараз думки його, як і в останні кілька тижнів, займала Ракель Фьоуке.

Вона була міцним бастіоном, і Браннхьоуґу вже почало здаватися, що краще припинити облогу. Він і так згаяв на неї забагато часу.

Браннхьоуґ згадував свої останні маневри. Нічого б не вийшло, якби начальником СБП не був Курт Мейрик. По-перше, слід було прибрати цього Харрі Холе. Прибрати з дороги, геть з-перед очей, подалі від Осло, від Ракелі і всіх решти.

Браннхьоуґ зателефонував Курту і сказав, що джерело в редакції «Даґбладет» повідомило йому, що в журналістському середовищі ходять чутки, ніби восени, під час візиту Клінтона до Осло, «щось станеться». Потрібно швидко вжити заходів, заховати Холе туди, де преса до нього не дістанеться, чи не так?

Курт гмикнув і відповів: «Т-а-а-к». Урешті-решт, доки про ту справу не забуто, у Браннхьоуґа на руках усі козирі. Взагалі-то Браннхьоуґ сумнівався, що Мейрик хоч стілечки йому повірив. Але це його надто не турбувало. За кілька днів Курт подзвонив і сказав, що Харрі Холе відправлено «на фронт» — у якийсь глухий закуток у Швеції. Браннхьоуґ потирав руки. Тепер ніщо не могло завадити його планам щодо Ракелі.

— Наша демократія — як гарненька, усмішлива, але трохи наївна дівчинка. Те, що сили добра тримаються разом, зовсім не означає, що владу в нашому суспільстві захопила еліта. Ні, це просто єдина гарантія того, що нашу донечку-демократію не обдурять і влада не перейде до рук небажаних людей. Саме тому вірність обов’язку, ця напівзабута чеснота, в нашому колі не лише бажана, а й цілком необхідна. Так, наш обов’язок…

Коли всі усілися в глибокі крісла у вітальні, Браннхьоуґ пустив по колу свій портсигар з кубинськими сигарами, подарунок норвезького генерального консула в Гавані.

— Кубинки скручують їх стегнами, — підморгнувши, шепнув Браннхьоуґ чоловікові Анни Стьорксен, але той, здається, не зрозумів. Він був якийсь