Читати книгу - "Червоногрудка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Мати Сверре Ульсена говорила одному нашому співробітникові, що її син не зносив вигляду крові.
Фьоуке, що зібрався вже сьорбнути кави, поставив кухоль на стіл:
— Так, але…
— Знаю, про що ви думаєте. Що він все одно міг зробити це, а те, що він не зносив вигляду крові, чудово пояснює, чому його знудило. Але суть у тому, що вбивця блискуче володів ножем. Як сказав патологоанатом, це була ідеальна хірургічна операція, яку може виконати лише професіонал.
Фьоуке повільно кивнув.
— Тепер я розумію, що ви маєте на увазі, — сказав він.
— У вас, здається, є якісь міркування? — запитав Харрі.
— Я, здається, знаю, навіщо ви сюди прийшли. Ви вважаєте, що це вбивство зробив один з легіонерів, котрі були в Зеннхаймі.
— Так. Це можливо?
— Цілком. — Фьоуке обхопив кухоль двома руками. Його погляд забігав по кімнаті. — Той, кого ви не знайшли. Гюдбранн Юхансен. Я розповідав, за що ми прозвали його Червоногрудкою.
— Ви могли б розповісти про нього детальніше?
— Так. Але спочатку — ще кави.
ЕПІЗОД 69
Вулиця Ірісвеєн, 8 травня 2000 року
— Хто там? — почулося за дверима. Голос тихий, наляканий. Харрі пригадав її постать у вікні.
— Це Холе. Я вам телефонував.
Двері трохи прочинились.
— Вибачте, я…
— Все гаразд, я розумію.
Сіґне Юль відчинила двері повністю, і Харрі увійшов до передпокою.
— Евена немає, — винувато посміхнулась вона.
— Так, ви говорили по телефону, — сказав Харрі. — Я хотів би поговорити з вами.
— Зі мною?
— Якщо можна, пані Юль.
Літня жінка повела його у вітальню. Її волосся, густе і сиве, було заплетене в косу і зібране в пучок старомодною шпилькою. Дивлячись на тілисту Сіґне Юль, що йшла, мов качка, перевальцем, Харрі подумав про домашній затишок і смачну їжу.
Коли вони увійшли до вітальні, Бурре підвів голову.
— Ваш чоловік пішов кудись сам, без собаки? — запитав Харрі.
— Так, він ніколи не бере Бурре, коли йде до кафе, — відповіла Сіґне Юль. — Сідайте.
— Кафе?
— Він щось занадився туди останнім часом, — посміхнулась господиня. — Він читає там газети. Каже, що це краще, ніж годинами сидьма сидіти вдома.
— Ну, в цьому щось є.
— Це правда. І ще, думаю, там можна трохи помріяти.
— Про що помріяти?
— Звідки я знаю? Можна, наприклад, думати, що ти знову молодий, сидиш і п’єш каву у вуличному кафе в Парижі або Відні. — Вона знову на мить винувато посміхнулася. — Ну та годі про це. До речі, хочете кави?
— Так, дякую.
Сіґне Юль пішла на кухню, а Харрі заходився вивчати картини і фотографії на стінах. Над каміном висів портрет чоловіка в чорній мантії. Минулого разу Харрі не звернув уваги на цю картину. Людина в мантії стояла в трохи трагічній позі, ніби дивлячись на щось далеке, невидиме художникові. Харрі підійшов до картини ближче. На маленькій мідній табличці внизу рами було написано: «Голов. лікар Корнеліус Юль. 1885–1959».
— Це дідусь Евена, — сказала Сіґне Юль, заходячи до кімнати з тацею для кави.
— Зрозуміло. У вас тут багато портретів.
— Та вже ж. — Господиня поставила тацю на стіл. — На малюнку поруч — Евенів дідусь по материній лінії, лікар Вернер Шуман. Він був одним із засновників Уллеволської лікарні в тисяча вісімсот вісімдесят п’ятому.
— А це?
— Юнас Шуман. Головний лікар Головного державного шпиталю.
— А ваші родичі?
Сіґне Юль здивовано поглянула на Харрі:
— Даруйте?
— Де тут портрети ваших родичів?
— Вони… висять не тут. Хочете вершків?
— Ні, дякую.
Харрі сів.
— Я б хотів поговорити з вами про війну, — сказав він.
— Може, не треба, — вихопилося в Сіґне Юль.
— Розумію, але це важливо. То ви згодні?
— Там побачимо, — відповіла вона, розливаючи каву в дві чашки.
— У війну ви були медсестрою…
— Так, фельдшеркою. Зрадницею батьківщини.
Харрі поглянув на неї. Очі Сіґне Юль спокійно дивились на нього.
— Усього нас було душ чотириста. Після війни нам усім дали по кілька років в’язниці. Хоча Міжнародний Червоний Хрест і просив норвезькі власті припинити кримінальне переслідування. Норвезький Червоний Хрест склав нам свої вибачення лише в дев’яностому. Евенів батько — он його портрет, завдяки своїм зв’язкам добився, аби мені скоротили строк, у тому числі за те, що навесні сорок п’ятого я допомогла двом пораненим з Опору. І ще за те, що ніколи не була членом Національного об’єднання. Ви хотіли запитати ще про щось?
Харрі сидів, утупившись в чашку. Він раптом подумав, як спокійно живеться в деяких районах Осло.
— Мене цікавить не стільки ваша історія, пані Юль. Ви пам’ятаєте норвезького легіонера на ім’я Гюдбранн Юхансен?
Сіґне Юль здригнулася, і Харрі зрозумів, що попав у точку.
— Що саме ви хочете’знати? — запитала Сіґне Юль, намагаючись не показувати хвилювання.
— А ваш чоловік не розповідав вам?
— Евен ніколи нічого мені не розповідає.
— Добре. Я збираю інформацію про тих норвезьких легіонерів, які до відправлення на фронт проходили вишкіл у Зеннхаймі.
— Зеннхайм, — пошепки повторила Сіґне Юль. — Там був Даніель.
— Так, я знаю, що ви були заручені з Даніелем Гюдесоном. Мені розповів про це Сіндре Фьоуке.
— Хто це такий?
— Колишній легіонер, а потім — учасник Опору, знайомий вашого чоловіка. Саме Фьоуке порадив мені поговорити про Гюдбранна Юхансена з вами. Сам Фьоуке дезертирував і не знає, що сталося з Гюдбранном після цього. Але інший легіонер, Едвард Мускен, розповів мені про те, що в їхній окоп влучила граната. Мускен не знає, що було далі, але якщо Юхансен вижив, розумно передбачити, що його відвезли до лазарету.
Сіґне Юль цмокнула губами, до неї перевалюючись підійшов Бурре, і господиня провела рукою по його густій шорсткій шерсті.
— Так, я пам’ятаю Гюдбранна Юхансена, — сказала вона. — Даніель про нього писав і в листах із Зеннхайма, і в записках з лазарету. Вони були дуже різними. Думаю, Гюдбранн Юхансен став чимось на взір молодшого брата для Даніеля. — Вона всміхнулася. — Для Даніеля всі довкола ставали «молодшими братами».
— Вам відомо, що сталося з Гюдбранном?
— Як ви й сказали, його відвезли до нас у лазарет. Це було саме перед тим, як їхня ділянка фронту перейшла до рук росіян. Відступ йшов повним ходом. До нас на фронт не могли привозити медикаменти — всіма дорогами машини суцільним потоком рухалися на захід. Юхансен був тяжко поранений, у тому числі було осколкове поранення в стегно, прямо над коліном. У нього почалася гангрена стопи, і ми побоювалися, що її доведеться ампутувати. Тож ми не стали далі чекати підвезення медикаментів, а відправили його з основним потоком на захід.
Останнє, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоногрудка», після закриття браузера.