Читати книгу - "Напівдикий"

І тут я пригадую, що хотів йому щось сказати:

— Пам’ятаєш, як я колись виліз на дерево, а ти поліз услід за мною, але я тоді видряпався ще вище, і ти хотів, щоб я спустився назад? І я спустився, і ми потім хтозна скільки сиділи разом, звісивши з гілки ноги, і ти тулився до стовбура, а я до тебе?

Він киває.

— Я часто про це думаю. Коли хочу зосередитися на чомусь доброму.

Арранові очі повняться сльозами, він пригортає мене, а я його.

Сміх

Я знову маю розмову з Селією.

— Перед арештом Дебора ще встигла переслати нам останню інформацію, — каже Селія. — Мабуть, саме це і призвело до її арешту, але вона вважала цю інформацію настільки важливою, що готова була ризикувати заради неї своїм життям… Отож, Волленд робив експерименти над Чорними чаклунами, тими, що їх упіймали кілька тижнів тому біля Парижа. Він розробляє новий різновид татуювання. Татуювання на серцях. Експерименти здійснюють над Чорними магами, але ми гадаємо, що основною метою є створення таких татуювань, які можна було б наколювати Ловцям.

— Чому? — не розумію я. — 3 якою метою?

— Дебора не встигла це з’ясувати. А ти не помічав Ловців із дивними татуюваннями на грудях?

— Я не придивлявся.

— Відтепер варто звертати на це увагу, — вона вагається, не відводячи від мене очей. — Якщо ти вже готовий до наступного завдання.

— А чого б це я не мав бути готовий?

— Я просто перевіряю, чи в тебе все гаразд. Втратити сестру нелегко. Мені це добре відомо.

— Я її не втратив. Мене забрали від неї багато років тому, а тепер її вбили.

Селія випинає свою жирну губу.

Я зітхаю й кажу:

— Гаразд. Не бери мене на це завдання. Але тоді, думаю, не варто брати й Маркуса. Бо він може значно швидше за мене втратити над собою контроль.

Селія киває.

— Я ще тобі за це не подякувала. Але ти добре повівся з Блондін і дуже вдало стримав тоді Маркуса.

— А що сталося з Блондін?

— Я відправила її назад. Пізніше побачила її ім’я в останньому списку страчених, який нам передала Дебора. Страчена за дезертирство, зазначено там.

— Ти знала, що так станеться.

— Не була певна. Але ж вона таки дезертирка. Їй треба було битися до останнього.

— Якби її порішив Маркус, усі б тут називали його брутальною бестією. Але ти відправила назад, і ніхто навіть оком не зморгнув.

Селія нічого не відповідає.

Я кажу:

— Якби я дозволив Маркусу вбити Блондін, вона б зазнала менше страждань…

Наступний рейд не надто складний. Серед останніх документів, наданих нам Деборою, є список розташувань Ловецьких баз у північній Франції, зокрема й детальний опис кількості Ловців на кожній із них. Без цієї інформації наші рейди були б неможливі і не дали б таких успішних результатів. Ми всі перед нею у величезному боргу. Селія зустрічає новоприбулих. Вона тепер більше часу присвячує адміністративним питанням і вже кілька днів не з’являлася на заняттях із вишколу.

Отож керувати нападом цього разу буде Ґрейторекс, і це добре: їй пасує роль лідера. Вона ставиться до всього серйозно й професійно, як Селія, як усі інші Ловці, але також приділяє більше уваги людським стосункам і кожного зі своїх бійців сприймає як окрему особистість, інакшу й неповторну, і має до кожного різний підхід. Зі мною вона багато жартує, глузує з мене. З Несбітом вона сувора, але завжди до певної межі. З Габріелем у неї ділові стосунки. Самін вона постійно підбадьорює. Я її поважаю, і всі інші теж.

Несбіт безперестанку намагається вивідати в неї її ім’я. Ґрейторекс — це прізвище; а її імені ніхто й не знає. Мабуть, вона чомусь його соромиться. І ніколи його не назве, тим паче Несбітові.

Я запитую в нього:

— Чуєш, Несбіте, ну а тебе як звати? Ти також соромишся свого імені?

Він лається. Я починаю припасовувати до нього різні імена.

— Джеральд? Артур? А може… Габріель? — після цього він уже не часто згадує про ім’я Ґрейторекс.

Ґрейторекс тим часом обговорює план нападу. Нам протистоять вісім Ловців. Ми вирушаємо на світанку. Працюємо парами, за винятком Маркуса, який завдяки вмінню ставати невидимим виконує найнебезпечнішу початкову роботу. Я швидко бігаю, тому наздоганятиму втікачів. Якщо хтось із Ловців намагатиметься вислизнути від нас, моїм завданням буде зупинити їх. Несбіт добре винюхує сліди, то ж він, так би мовити, у мене в резерві, але поки що нікому не вдавалося від мене вирватись. Я спеціалізуюся на втікачах.

Здається, цей напад буде доволі звичайним.

Хоч рейди ніколи не бувають насправді буденними. Завжди є щось гидке, лиховісне й паскудне в тому, щоб убивати людей. Я ненавиджу Ловців. Не маю до них жодного співчуття.

Не зовсім розумію, що відчуваю стосовно Блондін, але це не співчуття. Мабуть, я сердитий. Як каже Габріель, мене майже все дратує. Я серджуся на Блондін за те, що їй вистачило мізків податися у Ловці. На Волленда — за експерименти над людьми. На Соула за те, що він убив мою сестру… Я серджуся на весь цей гівняний світ. І навіть на Анналізу — за те, що вона цього не розуміє, бо майже не розмовляє зі мною, відколи я розповів їй про Кірена, і ми тільки однієї ночі спали разом, але це вже було не те, я відчував, що вона зробила це заради Дебори, і сам не міг повірити, що я знову освідчився їй у коханні. Знову! Але цього разу вона нічого мені не відповіла.

Рейд триває так, як заплановано. Там вісім Ловців. Маркус іде перший і вбиває майже всіх. Є один утікач. Це хлопець, він не дуже спритний. Я кидаюся навздогін. Легко його ловлю. Перерізаю йому горло. Я завжди мушу переконатися, що точно їх убив. Мені не потрібні нові полонені… Повертаюся в Ловецький табір, з моїх пальців крапає кров.

Коли підходжу до решти, усі вони стоять трохи подалі від Габріеля, який опустився навколішки біля якоїсь Ловчині. Вона поранена пострілом у живіт. Помирає, і ніхто її вже не зможе врятувати. Ловчиня не стане полонянкою, але мине, мабуть, ще година, поки вона остаточно спустить дух.

У мене закривавлені руки, я витираю їх і ніж об одяг Ловчині, чиє тіло лежить біля моїх ніг.

Габріель звертається до тієї, яка помирає, запитує, чи є в неї татуювання. Ловчиня осипає Габріеля прокльонами. Габріель каже, що зараз подивиться, чи є в неї татуювання. Я здивовано