Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

«24 червня під с. Шаповалівкою було розбито невеликий загін московитів. Від полонених дізналися, що Трубецькой не очікує підходу козацького війська. Зважаючи на ці відомості, виробили план дій. Для битви гетьман обрав місцевість за 15 верст від Конотопа. Частина козаків і татар зробили засідку в урочищі Торговиця на схід від с. Соснівки — табору Виговського. Сам же він вирушив під Конотоп…» [223, с. 86].

Дізнавшись про прибуття військ гетьмана І. Виговського до села Соснівки, командувач О. Трубецькой припинив штурм Конотопа і кинув проти війська І. Виговського більшу частину своєї армії на чолі з князем С. Пожарським. Разом з ними перебували і козаки-зрадники так званого наказного гетьмана І. Безпалого, призначеного Г. Ромодановським.

Ніколи не забуваймо про зрадників та нагадуймо їх поіменно. Саме це їх найбільше непокоїть.

«Ознайомившись з даними розвідки, місцевістю, взаємним розташуванням військ та місцезнаходженням ставки О. Трубецького за 10 км від своїх військ, І. Виговський вигукнув: «Бог послав нам знову Пилявці і гріх буде не повторити їх під Конотопом!» На спільній нараді у І. Виговського було домовлено і дано вказівку козакам готувати переправу на виду у Пожарського через р. Куколку, ганьбити московитів та викликати їх на герці, вести голосні розмови про завтрашній ранковий бій. Друга загатна гребля будувалась потай нижче по течії р. Куколки для заболочення соснівського та шаповалівського русла Куколки та низини. Друга загатна гребля зменшувала рівень води в Куколці для переправи кінноти козаків і поляків під час нічної тилової атаки на війська С. Пожарського із засідки між Соснівкою та Попівкою. Орієнтири нічної атаки встановили підлипенські розвідники. Щоб не чути було тупоту коней, їм на ноги прилаштували м’які «капці». Удар наносився в обхід усіх ярів з виходом на підлипенську дорогу до Шаповалівки. З допомогою підлипенських провідників татари починали атаку на світанку через Саранівське городище зі сходу, коли бій буде уже в повному розпалі…» [239, с. 15].

Звичайно, до бою готувались і московити. Вони стягували якомога більше сил від обложеного Конотопа до села Соснівки та готували удар по ній, бо, за їхніми даними, там перебувала ставка ненависного їм гетьмана І. Виговського, якого московський цар Олексій оголосив «зрадником».

У ніч з 27 на 28 червня 1659 року І. Виговський наказав частині козаків, а за ними — полякам переправитись через річку Куколка та біля урочища п’яти доріг вишикуватись і чекати фіктивної козацької атаки на табір С. Пожарського. Перед боєм гетьман наказав закрити загатну греблю. Сигнал для атаки мав надійти з Соснівки: три постріли з гармат і три вогневі стріли…

«…27.6 розпочалися перші сутички біля переправи через Сосницю під Конотопом (біля с. Вишинці). Драгуни українського війська, діючи разом з невеликими польськими загонами, відтіснили 15-тисячний… (московський. — В.Б.) авангард. Кіннота швидко переправилася через міст і продовжила розгром авангарду. Побачивши нечисленне українське військо, Пожарський повів у наступ свої основні сили. Українські війська почали навмисне відступати, затягуючи ворога в пастку. В момент, коли половина… (московського. — В.Б.) війська перейшла річку, а друга ще залишалася на конотопському її боці, козаки зруйнували міст, встигли загатити нижче річку, яка широко розлилася. В цей час головні сили українського війська перейшли в контрнаступ, із засідки вдарила орда. Взята в кільце… (московська. — В.Б.) армія опинилася в безнадійному становищі й танула на очах від вогню і щабель, тонучи й у воді. Лише частині московського війська вдалося вирватись з кільця і з’єднатися з тими своїми військами, які лишилися для утримання в блокаді Конотопа. Надвечір (28 червня 1659 року. — В.Б.) вони стали відходити з-під Конотопа під тиском українсько-кримських сил. Побачивши, що…(московські. — В.Б.) війська розпочали відступ, Г. Гуляницький вдарив їм в тил, здійснивши вдалу вилазку з-за стін Конотопа, і завдав ворогу нових дошкульних втрат, захопив частину артилерії та обозу. В ході тяжкого бою під стінами Конотопа українське військо знову взяло гору і змусило противника відступити, ведучи протягом кількох днів його переслідування. Тільки 6.7 рештки…(московських. — В.Б.) військ сховалися за стінами Путивля.

Внаслідок битви…(московська. — В.Б.) армія втратила 40–50 тисяч убитими, весь цвіт своєї кінноти… Виговський з ханом перейшли українсько-… (московський. — В.Б.) кордон і розпочали наступ на Москву (цар Олексій звелів уже зміцнювати укріплення, а сам із сім’єю готувався тікати на береги Волги). Одначе в тилу у Виговського вибухнуло повстання, очолюване силами, що прагнули поставити гетьманом Ю. Хмельницького. І(ван) Сірко став громити ординців, чинити напад на Крим, чим змусив хана повернути назад. Все це змусило Виговського припинити наступ на Москву…» [146, с. 297–298].

Всі українські історичні постаті того часу нам слід розглядати саме з погляду впливу їхніх учинків на хід Визвольної війни. Це має бути головним мірилом.

Наостанок скажемо декілька слів про Гадяцький договір 1658 року.

Ще за життя прямих спадкоємців князівської династії Галицьких-Острозьких козацька верхівка розуміла необхідність відродження Великого князівства Руського. Послухаємо підтвердження цьому: «Отже, сама ідея Великого князівства Руського належить таки Богдану Хмельницькому, принаймні під кінець життя він виразно хотів, щоб Україна була князівством, і це князівство мало складатися із двох воєводств — Київського та Чернігівського, а уряди щоб там були, як у Литві…» [233, с. 96].

Хоча, звичайно, народні маси мріяли про відродження Української держави у значно більшому обсязі, і після смерті гетьмана Б. Хмельницького нова козацька верхівка на чолі з канцлером України-Русі Юрієм Немировичем, підтримуючи народ та козацькі полки, уже вимагала включення до Руської держави й Волинського, Подільського та Белзького воєводств. Послухаємо:

«Є підстави вважати, що Юрій Немирич був дотичний до складання «Маніфесту до європейських держав», посланого 1658 року від українського уряду… Важить і те, що Ю. Немирич як канцлер Великого князівства Руського був головою української делегації на сейм у Варшаві 1659 року для ратифікації договору; він таки очолював український бік у Гадячі (разом з П. Тетерею), козацькі полки були тут представлені комісарами, до речі, українські полки в тривалих пересправах вимагали, щоб до Великого князівства Руського входили Волинське, Подільське і Белзьке воєводства, тобто мали тривке почуття національної єдності української території (це мав і Б. Хмельницький), але змушені були поступитися…» [233, с. 99].

Полякам, коли говорять про «Волинську трагедію», це слід би пам’ятати. А ще слід пам’ятати про загарбницьку війну, яку за Волинь вів їх король Казимир III у 1349–1370 роках. І треба мати на увазі, що то не українці приходили скуповувати землі поляків. Було — навпаки!

Зазначимо: Гадяцький договір був компромісним варіантом як польської,