Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

так і української сторін. Польща йшла на поступки українцям тільки в рідкісних випадках. У ті часи вона розуміла переважно закон своєї сили. Та так склалося, що Польща на 1658 рік втратила майже всі землі Великого Литовського князівства, які відійшли до Московії. В той час, коли значна частина самої Польщі, після вторгнення на її землі шведів у 1655 році, відійшла до Швеції.

Польщу врятувала Австрія, у якій до влади прийшов новий король Леопольд І та надав польському королю Яну Казимиру допомогу — 12-тисячну армію для звільнення столиці Кракова. Та ще Московія, яка уклала з Річчю Посполитою у серпні 1656-го на два роки перемир’я і розпочала війну зі Швецією.

Тобто Польща надавала у 1658 році Україні автономію під тиском обставин. Я це заявляю не безпідставно, бо у січні 1667 року Польща разом з Московією, без дозволу та згоди України-Русі, уклали так званий Андрусівський мир, за яким поділили між собою Україну.

Не забуваймо цього ніколи!

Дехто з московських чи польських апологетів закидають українцям у провину тезу про союз козацького гетьмана Петра Дорошенка з Османською імперією та Кримським ханством. Та скажіть, будь ласка, з яких пір захист своєї землі та своєї Батьківщини належали до ганебних явищ?

Мовчимо? Шкода!

Окупантів завжди мали право винищувати. Що й чинив гетьман Петро Дорошенко. На українську землю порядні, мирні люди приходили з дозволу господарів, а не завойовників. Пам’ятаймо цю аксіому! Вона належить усьому цивілізованому людству і не має права на вибіркове застосування окремими націями.

Звернімо увагу ось на який факт Андрусівського миру: польський король Ян Казимир та Великий Московський князь Олексій Романов домовились (через своїх послів) підписати мир, скоротивши свої титули. Ось яка вимога була до Великого Московського князя: «На… (его. — В.Б.) печати не будет титулов литовского, киевского, волынского и подольского великого князя…» [173, с. 771].

Так пише сучасний історик із Білорусі Тáрас Анатолій Єфимович — людина, за його поданням, незацікавлена. Як бачимо, у 1667 році існував титул Подільського князя. Отож, і Подільське князівство у попередні роки мало існувати.

Надзвичайно корисне свідчення!

Про те й говорив автор у другій книзі «Україна-Русь. Князі Галицькі-Острозькі». Московія привчила нас завжди дивитися на північ, а історію вивчати, — тільки пов’язуючи Київське і Чернігівське князівства з Ростовсько-Суздальським та Рязанським. Це вже великий Михайло Грушевський примусив нас дивитись українськими очима на Волинь та Галичину. А слід пам’ятати, що у ті часи існували поряд Поділля та Брацлавщина. І саме ті землі в давнину цікавили Великих київських князів, бо ж недаремно один з них — Святослав Хоробрий тримав столицю держави на Дунаї та стверджував, що саме там є середина його земель (володінь). Він, певно, пам’ятав, що великий його попередник Атілла переміг у Каталаунській битві та добряче-таки потряс давню Римську імперію.

А пізніше великий гетьман України Богдан Хмельницький в одному зі своїх універсалів недаремно ж стверджував, що наші, українські, предки не один рік володіли Римом, і навіть називав ім’я того володаря. Чому Москва завжди зараховувала універсали (звернення до людей) Богдана Хмельницького до заборонених матеріалів. Надзвичайно цікаві факти!..

Та автор пропонує повернутися до Гадяцького договору 1658 року. Якими ж поступками Польща збиралася залишити Україну під своєю зверхністю? Бо кожному зрозуміло, що поляки дати нам остаточний спокій не збиралися.

«Гадяцький договір 1658 — договір, укладений гетьманом І. Виговським з урядом Речі Посполитої 16.9.1658 у м(істі) Гадячі. Г(адяцький) д(оговір) був спробою зберегти суверенітет України в умовах експансії Московської держави. З українського боку переговори вели представники від усіх полків, які обмірковували всі пункти договору і скріпляли його підписами.

За Г(адяцьким) д(оговором) Україна (в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств) мала входити на рівних правах до федерації з Польщею і Литвою як незалежне Велике князівство Руське…» [146, с. 104].

Хочу зазначити, що саме на цих умовах Великий український князь Василь-Костянтин Острозький і вся українська князівська верхівка 1569 року погодилися на Люблінську унію та створення так званої Речі Посполитої. Хоча у ті часи й Волинь належала до Русі.

То треба було Польщі сто років проливати стільки польської та української крові, щоби повернутися до початкових умов? Хоча слід зауважити, що за ці сто років вони окатоличили всю українську правлячу еліту та побудували тисячі католицьких храмів. А скільки спалили православних, один Бог знає.

Історики досить чітко встановили: «Саме наприкінці XVI — на початку XVII ст. бачимо поступовий перехід українських князів та шляхти з православ’я в католицизм. Торкнулося це й родини В.-К. Острозького» [46, с. 60].

Ще раз зазначимо: саме Польща обрала воєнний, загарбницький метод поведінки щодо України та пропонує українцям забути першопричини того протистояння.

То які ж принципові умови Гадяцького договору?

«Всі три республіки мали проводити спільну зовнішню політику. На чолі князівства Руського мав стояти гетьман, який обирався на Раді пожиттєво і затверджувався королем. Раді, до якої входили представники козаків, міщан, духовенства та шляхти від всіх українських земель, належала законодавча влада. В Україні мала бути власна державна скарбниця, карбуватися власна монета, існувати армія (30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська), повинен був діяти найвищий судовий трибунал. Польські і литовські війська могли перебувати на території України тільки під командуванням українського гетьмана. Церковна унія скасовувалася, а православна церква в усьому зрівнювалась з католицькою. В Україні мало бути засновано два університети, а колегіумів та гімназій з латинською та грецькою мовами навчання — «скільки потрібно». Передбачалось вільне книгодрукування. Козакам гарантувалися давні соціальні права, а за поданням гетьмана 100 козаків із кожного полку отримували шляхетство. Г(адяцький) д(оговір) узаконював українську державність і забезпечував можливість боротьби за об’єднання всіх українських земель» [146, с. 104].

Полякам у ті часи в Україні вже не було віри. А Московія обіцяла «золоті гори» та інтригувала, як справжній золотоординський «шулер». І українці кинулися у ті православні, хоча й золотоординські, «обійми». Вони не знали, що їх там чекало…

За твердженням «відомого українського письменника та історика Валерія Шевчука» (книга: «Козацька держава»), держава козаків діяла впродовж 1490–1798 років. Тобто з часів офіційної появи козацтва (1489 рік) до виходу в світ поеми Івана Котляревського «Енеїда» (1798 рік). На той час майже вся українська козацька еліта зросійщилась та стала прислуговувати Московській імперії.

Український народ інтуїтивно породив нову еліту — літературну. Першим представником нової української еліти вважається Іван Петрович Котляревський (1769–1838) зі своєю «Енеїдою». А далі йде Великий Український Пророк-Будитель Тарас Григорович Шевченко, який розбудив-таки український народ та покликав його до «сокири». Тому українські покидьки — «грязь Москви» — так люто його не люблять і досі! І