Читати книгу - "Зерно правди"

10

Скидалося на те, що все, чого можна було довідатися в сандомирському архіві, він уже знайшов. Час рушати далі, на щастя, йому імовірно не доведеться виїздити за межі воєводства, аби здобути всю потрібну прокуророві інформацію. Хтозна, якщо йому пощастить, завтра роботу буде завершено. Смішно, допомога правоохоронним органам у складній справі виявилася простішою, ніж традиційні пошуки гербової шляхти.

Він міг залишити всі документи в читалці й піти, так він робив завжди, та цього разу взяв їх під пахву й повернувся до молитовного залу. Навіщо? Йому явно передався настрій кримінального слідства, що в непричетних завжди викликає підвищену підозріливість, обережність і параною. Не хотів залишати потрібні прокуророві документи на видноті, аби будь-хто міг до них зазирнути. Будь-хто, тобто сам убивця, його спільник чи наближена до них особа. Крім того, його дратувало, що головний зал архіву продовжував викликати в нього страх, і він не міг спокійно про це думати. Невже він справді такий полохливий? Один дивний випадок, один побачений у тумані труп, та ще й здалеку — і він тремтить, як стара баба.

Тому Роман Мишинський рішучим кроком переступив через поріг важких сталевих дверей і увійшов до головного приміщення синагоги. При світлі пообіднього сонця у вікні воно більше не виглядало страшним, зате здавалося добряче запилюженим. Намальовані на склепінні знаки Зодіаку не були похмурими чи грізними, а лише невправними, виконаними невмілою рукою майстра з вісімнадцятого століття. Попри це Роман почувався не досить упевненим, піднімаючись хисткими східцями нагору — бо ж іпотечні книги були найвище, біля отих клятих містків і триклятих вікон, звідки видно трупи.

Він поклав документи на відповідне місце і став біля «свого» вікна, вирішивши, що сприйматиме це як своєрідну психотерапію. От, будь ласка, я стою й зі мною все гаразд. Місце як місце, усе окей.

І цієї ж миті риштованням пробігла якась дивна вібрація, уся конструкція затріщала по спаяних і скріплених швах, місток відірвався і з гуркотом вдарився об підвіконня, наче запрошуючи пошукати нових небіжчиків.

Роман Мишинський підстрибнув і перелякано скрикнув.

— Ви що тут, здуріли, чи як? — унизу стояв директор архіву й осудливо дивився на нього.

— А що я? Що я? Хіба я винен, що у вас тут якісь тектонічні рухи?

Докір зник з директорових очей, зате з’явилася легенька поблажливість до цього явно несповна розуму дивака.

— Авжеж, тектонічні рухи. Я можу вам ще чимсь допомогти? Бо якщо ні, — тут він злостиво всміхнувся, — то я хотів би зачинити наш місцевий центр сейсмічних досліджень.

11

Він розумів, що справи кепські. У житті йому довелося подивитися не один документальний фільм про війну, щоб утямити, що справи дуже й дуже паскудні. Зараз його організм працює в іншому режимі, у жилах більше гормонів, ніж крові, біологія прагне дати йому максимальні шанси вижити. Але насправді в нього відірвані кінцівки, бебехи лежать у калюжі, він не може розплющити очей, якщо побачить все це, то в нього напевне почнеться якась істерика й він спробує повзти з відірваною ногою або силкуватиметься запхнути кишки назад, досередини. Трохи шкода, що все так закінчується, та з іншого боку, може все-таки існує якесь «потім» або якесь «від початку», хтозна.

— Уставай, Тео! Не можна тут залишатися! — біле світло засліпило його навіть крізь повіки, Шацький затулив обличчя долонею, подумавши, що його рука все-таки на місці, а це вже добрий знак.

— А мої ноги? — безглуздо запитав він.

— Що твої ноги? Уставай на свої ноги, треба винести звідси Марека, може, ще є шанс його врятувати. Швидше, Тео, благаю! — у голосі Соберай з’явилися плаксиві, істеричні нотки.

Прокурор Теодор Шацький закашлявся й наважився розплющити очі. У повітрі було повно лесової пилюки, промені ліхтариків утворювали в ній лінії, якісь білі тунелі. Обличчя Басі Соберай було вкрите щільним шаром лесу, на ньому блищали перелякані очі, вологі вуста, які та весь час облизувала, і місце, де з носа висіла шмаркля. Сам Шацький був запилюжений, одяг пошматований, але тіло неушкоджене, він міг ворушити руками й ногами, от тільки голова страшенно боліла, і ще спина в тому місці, де він врізався в стіну. Насилу підвівся, у голові запаморочилося.

— А Вільчур?

— Перев’язує Марека.

— Біжи нагору якомога швидше, виклич швидку. До місця, де собаки, дорога пряма, потім треба дивитися на стрілки. Тримай, — і тицьнув їй свого «Глока».

— Ти що, здурів?

— По-перше, інші собаки, по-друге, злочинець. Не сперечайся, біжи! — він підштовхнув її до виходу і, похитуючись, подався в бік тунелю, де зник Дибус, там видніло світло ліхтариків і лунали болісні зойки.

Вільчур схилився над тілом хлопця, один ліхтарик був на чолі, другий прилаштований на купі уламків, які залишилися після вибуху й заблокували вхід до дальшої частини печер. Почувши кроки, поліцейський обернувся до Шацького, він був так само вкритий пилюкою, як і всі, але його довгасте, зморшкувате обличчя виглядало ще жахливіше; вуса й світлі очі надавали йому вигляду ритуальної маски. Шацького вразило, що очі Вільчура були сповнені непідробного болю. Старий інспектор наче страждав через те, що до того злощасного коридору потрапив не він, а молодий хлопець, усе життя якого було ще попереду.

— Він і досі в шоковому стані, але якщо в нього є бодай якісь шанси, протягом п’ятнадцяти хвилин він мусить бути на операційному столі, — сказав поліцейський.

Його слова вселяли оптимізм. У Дибуса був відкритий перелом однієї руки, светр помітно просякнув кров’ю, а з дірки в обличчі визирала відкрита щелепа. Та найгірше виглядала відірвана під коліном нога. Шацький не міг відвести очей від білої, розтрощеної кістки, яка стирчала з кукси.

— Я перетягнув пов’язкою стегно, перев’язав рану на животі, хребет, здається, неушкоджений, бо він реагує на біль, здається, що артерії теж не постраждали, це добре. Але довго він так не витримає.

Шацький повернувся й оглянув «кімнату Шиллера», навіть не звертаючи уваги на труп. Він шукав чогось, аби зробити імпровізовані ноші, погляд упав на дверцята собачих кліток. Зняв їх із завіс, розіклав поруч на землі й так зчепив, що вони утворили конструкцію завбільшки із садову хвіртку. Невеличку хвіртку. Вільчур спостерігав за