Читати книгу - "Аутсайдер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Він — «Мейсіз», а я — «Ґімблз», — мовила Голлі.
— Що кажете, любочко? — це була офіціантка, яка принесла її вечірню трапезу.
— Просто кажу, що дуже зголодніла, — відповіла Голлі.
— Сподіваюся, бо жувати тут багато, — вона поставила тарілки. — Хоча, тільки без образ, трохи попід’їсти вам не завадить. Надто ви худа.
— У мене був друг, який постійно таке казав, — мовила Голлі й раптом мало не розплакалася.
Ці слова — «у мене був друг». Час спливав і, звісно ж, лікував усі душевні рани, але Боже мій, як повільно вони загоювалися. І яке провалля пролягає між словами «у мене є» й «у мене був».
Вона їла повільно, щедро поливаючи млинці сиропом. Не справжнім, не кленовим, та все одно смачним, і як же добре було їсти в такому закладі, де можна просто сидіти й нікуди не поспішати.
Поки Голлі все доїла, то ухвалила одну непевну постанову. Якщо вона зателефонує детективу Андерсону, не повідомивши про це Пеллі, то він матиме право в будь-який момент її звільнити — коли їй так кортіло (знову виринули слова Білла) гнатися за істиною. Більше того, це просто неетично.
Повернулась офіціантка, запропонувала долити кави, і Голлі погодилася. У «Старбаксі» безкоштовної добавки не пропонують. А кава в «Млинцях» хоч і не вишукана, та досить пристойна. Як і сироп. «І як я, — подумала Голлі. Її терапевт казав, що протягом дня дуже важливо таким чином самоутверджуватися. — Може, я й не Шерлок Голмз чи Томмі й Таппенс, як на те пішло, але слідчий з мене пристойний, і я знаю, що мені робити далі. Містер Пеллі може зі мною сперечатися, і я ненавиджу суперечки, але дам йому відсіч, якщо доведеться. Увімкну свого внутрішнього Білла Годжеса».
Вона трималася цієї думки, поки набирала номер. Коли Пеллі взяв слухавку, Голлі сказала:
— Террі Мейтленд не вбивав малого Пітерсона.
— Що? Ви щойно сказали, чи мені почуло…
— Так. Тут у Дейтоні знайшлося кілька цікавих фактів, містере Пеллі, але перш ніж перед вами звітувати, я маю поговорити з детективом Андерсоном. Ви не заперечуєте?
Суперечки, якої Голлі так боялася, не відбулося.
— Треба переговорити з Гові Ґолдом, а він домовиться із Марсі. Але я думаю, що вони обоє не будуть проти.
Голлі розслабилась і сьорбнула кави.
— Добре. Узгодьте це з ними якомога швидше, якщо ваша ласка, і дайте мені його номер. Я хочу сьогодні ж із ним переговорити.
— Але чому? Що ви дізналися?
— Дозвольте дещо у вас спитати. Ви часом не знаєте, чи не трапилося чогось незвичайного в клініці розладів пам’яті Гейсмана того дня, як Террі Мейтленд востаннє навідувався до батька?
— Незвичайного — наприклад?
Цього разу Голлі вже не ставила навідних запитань.
— Будь-чого. Може, ви не знаєте, а може, й знаєте. Наприклад, чи розповідав Террі що-небудь своїй дружині, коли повернувся до готелю? Хоч щось?
— Ні… хіба що те, що він зіштовхнувся із санітаром, коли виходив із палати. Той санітар упав, бо підлога була слизька, але ж це просто випадковість. Ніхто не забився, не постраждав.
Голлі так міцно стисла телефон, що аж щиколотки побіліли.
— Ви цього раніше не казали.
— Не думав, що це важливо.
— Саме тому мені треба поговорити з детективом Андерсоном. Бракує деяких фрагментів головоломки. Ви щойно надали мені один. А в нього може бути більше. До того ж він може дістати інформацію, до якої в мене немає доступу.
— Кажете, те випадкове зіткнення у дверях якось стосується справи? Як саме?
— Дозвольте спершу поговорити з детективом Андерсоном. Будь ласка.
Зависла довга пауза, а потім Пеллі мовив:
— Побачимо, що в мене вийде.
Голлі вже клала телефон до кишені, коли підійшла офіціантка з рахунком.
— Напружена розмова.
Голлі всміхнулася до жінки.
— Дякую за прекрасне обслуговування.
Офіціантка пішла. У чекові стояла сума у вісімнадцять доларів і двадцять центів. Голлі залишила під тарілкою п’ять доларів чайових. Трохи більше за рекомендовану суму, проте настрій у неї був чудовий.
10
Щойно вона зайшла до свого готельного номера, як задзвонив мобільний. На екрані висвітився напис «НЕВІДОМИЙ НОМЕР».
— Алло? Ви зателефонували Голлі Ґібні, відрекомендуйтесь, будь ласка.
— Це Ралф Андерсон. Алек Пеллі дав мені ваш номер, міз Ґібні, і розповів, чим ви займаєтесь. Тож моє перше запитання — а ви точно знаєтесь на своїй справі?
— Так.
Бентеги в Голлі вистачало, і навіть після багатьох років психотерапії вона була досить невпевнена в собі, та щодо цих здібностей вона не сумнівалася.
— Ага, угу, ну, може, знаєтесь, а може, й ні, я ж не розберуся так одразу, правда?
— Правда, — погодилася Голлі. — Наразі — не розберетесь.
— Алек передав, що ви йому сказали, мовби Террі Мейтленд не вбивав Френка Пітерсона. Передав, що ви це дуже впевнено заявили. От мені й цікаво — як ви можете робити таку заяву, коли перебуваєте в Дейтоні, а Пітерсона вбили у Флінт-Сіті.
— Можу, бо тут вчинили подібний злочин, у той самий час, коли сюди приїхав Мейтленд. Тільки вбили не хлопчика, а двох малих дівчат. Почерк один: їх зґвалтували й понівечили. Чоловік, якого заарештувала поліція, стверджував, що був у матері за тридцять миль від Дейтона, і вона казала те саме. Попри те, його так само бачили в Тротвуді, у передмісті, звідки викрали дівчаток. Він є на відео з камер спостереження. Вам це нічого не нагадує?
— Нагадує, але не дивує. Більшість убивць мутять собі якесь алібі, щойно їх піймають. Може, ви з цим не стикались під час роботи, міз Ґібні, бо ж загалом ловите втікачів з-під застави — Алек розповів, чим займається ваша фірма, — та мали б бачити таке по телевізору.
— Цей чоловік працював санітаром у клініці розладів пам’яті, і хоч тоді він мав перебувати у відпустці, та принаймні один раз туди навідався — на тому ж тижні, коли містер Мейтленд приїздив до свого батька. Під час останнього візиту містера Мейтленда, а то було двадцять шостого квітня, ці два гадані вбивці перестрілись. А точніше, зіштовхнулись.
— Це розводняк такий? — Андерсон майже перейшов на крик.
— Аж ніяк. Це те, що мій старий партнер у «Що впало, те пропало» назвав би автентичною «безрозводняковою» ситуацією. То що, прокинувся інтерес?
— Пеллі розповідав вам, що санітар, як падав, пошкрябав Мейтленда? Схопив його за руку й подер шкіру на зап’ястку?
Голлі мовчала. Думала про фільм, що спакувала собі в ручну поклажу. Вона не звикла захоплюватися власними вчинками, радше навпаки, але зараз подякувала своїй розвинутій інтуїції. Та хіба Голлі колись сумнівалася, що справа Мейтленда лежить
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аутсайдер», після закриття браузера.