Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Було вже пізно. Евсун сиділа на краю ліжка в маєтку, огортаючи себе руками. Їй хотілося поїхати додому, до звичного оточення, до Еміра. Але Левент був непохитним.

— Левенте, я, напевно, поїду… — тихо мовила вона, підводячись.

Левент похитав головою.

— Куди ти поїдеш у такому стані? Ти себе погано почуваєш, тебе нудить. Сьогодні залишайся тут, а завтра поїдеш.

Евсун занепокоєно глянула на нього.

— Але Емір хвилюватиметься…

— Я йому подзвоню, не переживай.

Левент узяв телефон і набрав номер Еміра. Той відповів майже відразу.

— Еміре, привіт. Я телефоную, щоб сказати, що Евсун переночує у нас.

У голосі Еміра пролунала тривога:

— Чому? Щось сталося?

— Вона не дуже добре почувається…

— Це щось серйозне?

— Ні-ні, просто трохи нудить, — запевнив Левент.

— Якщо так, то гаразд. Подбай про неї.

Зранку Евсун прокинулася з важкістю в грудях, але змусила себе звестися на ноги. Вона одразу пішла до кімнати матері.

— Мамо, рідна, як ти?

Айше, побачивши доньку, ніжно усміхнулася:

— Евсун? Доню моя, все добре. А ти як?

— Добре, мамо. Мені вже час їхати, але я ще приїду.

Айше подивилася на неї з любов’ю, ніби намагалася запам’ятати кожен рух, кожен погляд.

— Будь обережна, люба…

⸻

Приїхавши додому, Евсун помітила жіночу постать у дворі. Вона зупинилася, її серце стиснулося.

— Тулін? — здивовано мовила вона.

Тулін повільно повернула голову, її очі блищали від люті. В руках вона стискала ніж.

— Евсун…

— Що ти тут робиш?

Тулін зробила крок уперед.

— Я прийшла, щоб убити тебе.

Ці слова пронизали Евсун, мов крижаний вітер. Тулін кинулася на неї з ножем. Евсун відскочила, намагаючись захиститися. Почалася боротьба. Тулін розмахувала ножем, її рухи були хаотичні, але небезпечні. Евсун намагалася вирвати зброю, але відчула, як лезо розрізає її шкіру. Біль пекучим вогнем пронизав її бік.

А потім… усе сталося за секунду. Вона навіть не зрозуміла, як ніж опинився в її руках. Різкий рух — і Тулін похитнулася, її очі широко розкрилися. Вона впала на підлогу. Кров розтікалася червоною калюжею.

Евсун стояла над нею, задихаючись, її руки тремтіли.

У цей момент у дверях з’явився Емір. Його погляд спочатку зупинився на тілі Тулін, потім — на Евсун. Вона сиділа на підлозі, вся в крові, її плечі тряслися.

— Я… я нічого не зробила… — шепотіла вона.

Емір кинувся до неї, взяв за плечі.

— Евсун, заспокойся…

— Я нічого не зробила… — повторювала вона, хитаючись вперед-назад.

Емір глянув у вікно й помітив, як до будинку під’їжджають жандарми.

Він різко підняв Евсун на ноги.

— Ти цього не робила, зрозуміла?

Вона мовчала, її губи тремтіли.

— Евсун, дивись на мене. Ми їдемо.

Він схопив її за руку, і вони вибігли через чорний хід.

Жандарми вже були поруч. Вони почали переслідування. Евсун ледь трималася на ногах, її свідомість пливла, але Емір не зупинявся. Він затягнув її в машину й натиснув на газ.

Всю дорогу Евсун плакала. Вона була в шоковому стані, повторюючи одне й те саме:

— Що я наробила?.. Що я зробила?.. Я вбила її…

Емір мовчав, його руки міцно стискали кермо. Позаду були проблискові маячки. Але йому вдалося відірватися.

⸻

Вони зупинилися біля старого будинку в лісі. Темрява огортала місцевість, лише слабке світло місяця пробивалося крізь гілки.

Емір заніс Евсун у будинок. Вона була холодною, мов лід.

Коли вона прийшла до тями, її перше відчуття — жах.

— Що я наробила?.. — її голос був розбитим. Сльози текли по її обличчю. — Що я зробила? Я вбила її…

Емір сів поруч, узяв її за руки.

— Евсун… Прошу, заспокойся… Розкажи мені, як це сталося?

Але вона не відповідала. Вона лише плакала, хитаючись вперед-назад, ніби намагаючись втекти від реальності.