Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

це лягло на плечі колишнього розвідника. І все було б нічого, якби не бандерівці. Після того, як його намагалися вбити вдруге, він перестав ночувати вдома, і спеціально усім про це розповідав. Тим самим намагався відвернути небезпеку від родини. У селі всі знали, що голова вдома не ночує, а от де і коли — таємниця.

Те, про що розповів йому зараз Бондар, було важливо. Адже, якщо встановити нагляд за цією Дацьків, можна вийти на банду Гордія, звісно, якщо поталанить… Щодо бандерівського загону, то у нього ще тиждень тому відбулася окрема розмова про це з керівництвом районного відділу НКВС. Банда рейдувала по всій області, але база її, як вдалося з’ясувати, була десь тут, неподалік від Великої Прошеви. Крім того, інформаторам вдалося рознюхати, що десь у самому селі діє підпільний бандитський шпиталь.

Зайшовши у невеличку кімнату, яка правила за кабінет, Костенко тут же вхопив слухавку телефону. Дочекавшись, поки відповість телефоністка, наказав:

— З’єднайте мене з районом, — і назвав номер районного відділу НКВС.

Телефоністка ставилася до радянської влади, м’яко кажучи, не дуже, тому що більшість її родичів цією владою були вислані у Сибір ще у тридцять дев’ятому-сороковому роках, тому розмови голови, коли це вдавалося, вона підслуховувала і передавала, кому належить. Для цього у неї було два засоби зв’язку: один терміновий, другий звичайний. Так сталося і цього разу. Напарниця на кілька хвилин вийшла до вбиральні, чим телефоністка і скористалася. Вона знала напам’ять багато районних телефонів, а надто цей, енкаведешний. Коли ж почула прізвище Дацьків, яка працювала тут же, на пошті, то взагалі забула, як дихати. Відключилася вона від розмови лише тоді, коли почула кроки в коридорі — то поверталася напарниця.

— Теклю, мені треба збігати додому, щось на серці неспокійно..

Усі знали, що в телефоністки двоє дітей та мати, яка не вставала з ліжка вже декілька років, тому напарниця одразу кивнула головою на знак згоди. Та поквапилася начебто додому, але біля церкви зупинилася, перехрестилася та й забігла в прочинені двері.

— Слава Йсу, отче…

— Слава навіки, доню…

Телефоністка знову перехрестилася, поклонившись, кинула навкруги швидкий погляд і, не побачивши нікого, неголосно промовила:

— У селі завівся сексот, на ім’я Грак. Сьогодні вночі він бачив Марію Дацьків, коли та поверталася з лісу. Голова тільки що дзвонив у райвідділ НКВС.

— Добре, доню! Нехай тобі Господь допомагає… Йди з миром…

***

Може б Шеховцов, начальник районного відділу НКВС, і не звернув особливої уваги на телефонне повідомлення з Великої Прошеви, якби в той час у нього не перебував заступник начальника обласного відділу НКВС підполковник Скворцов. Почувши прізвище Дацьків, він спантеличено звів брови:

— Как ты сказал, капитан?

— Вы про что? — не одразу зрозумів капітан.

— Ну… Какую фамилию ты назвал?

Капітан зазирнув у папірець:

— Дацкив.

— А имя?

— Мария.

— Где-то я ее уже слышал… Где-то слышал… Причём совсем недавно. Где же это… — підполковник навіть очі заплющив від напруження, намагаючись згадати, де він міг почути це прізвище, — ану, соедини меня с дежурным по управлению…

За хвилину Скворцов пояснив черговому, що треба знайти сержанта Ванифатова, який три тижні тому по тривозі виїздив у Велику Прошеву та запитати, чи не пам’ятає він прізвища солдатки, яку затримали вранці у лісі за заготівлею дров, а потім терміново зателефонувати сюди, у районний відділ. Ще за годину він уже знав, що прізвище солдатки Дацьків.

— Капитан, в такие совпадения я не верю. Организовать слежку в селе штука сложная. Это тебе не город, чужого человека сразу видно, а сексотов там… Один Грак, да и тот недоумок. Её надо брать. Брать и трясти на допросах. Давай-ка туда наряд…

По тривозі підняли відділення солдатів НКВС, завантажили у полуторку і негайно виїхали у Велику Прошеву.

Задзвонив телефон. Начальник відділу зняв слухавку, з подивом звів брови та простягнув її Скворцову:

— Вас, товарищ подполковник.

Скворцов мовчки взяв слухавку. Почувся схвильований голос чергового:

— Товарищ подполковник! Бандеровцы напали на Кулинцы. Розбит и подожжен госпиталь, ограблена почта. Раненные… Ну, что в госпитале лечились, расстреляны. Медперсонал тоже… Не все, правда… Убиты несколько поляков из местных. Сколько — уточняем. Председатель райсовета тоже… убит, — черговий важко зітхнув та замовк.

— Что замолчали? — жорстко запитав підполковник, — какие приняты меры?

У слухавці знову важко зітхнули.

— Ну? — ще більш жорстко запитав підполковник

— Опоздали… Они провода перерезали, связи не было.

— Узнали, кто?

— По всему выходит, что банда Гордея.

— Опять Гордей… Что б его…

РОЗДІЛ 26

СЕЛО ВЕЛИКА ПРОШЕВА, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ

ОБЛАСТІ. БЕРЕЗЕНЬ 1945 РОКУ

Машину залишили за кілометр від села, щоб не сполохати бандерівців, якщо вони там. Десять солдатів вишикукалися у шеренгу і майже нечутно побігли уздовж дороги. Попереду біг лейтенант, спеціально направлений для керівництва операцією. У когось щось дзенькнуло чи то в підсумку, чи у кишені, одразу почувся звук удару — винуватець одразу ж дістав по шиї від когось зі старших: не підставляй друзів, хлопче! Тебе ж попереджали — перевір усе до операції!

Нічна темрява добрий помічник для нападаючих, але бігти без світла не дуже… Хтось матюкнеться шепотом, спіткнувшись об щось, чого вночі, та ще й біжучи й не помітиш, а хтось наступить на хмизину, і цей хруст у нічний тиші звучить, наче грім серед ясного неба. Зброю тримали напоготові, про всяк випадок. Поруч із лейтенантом біг той самий сержант Ваніфатов, який пам’ятав, де саме на околиці села мешкала солдатка, на ім’я Марія Дацків. На околиці перейшли на крок, кралися попід тинами, наче злодії.

У пітьмі березневої ночі сержант не одразу упізнав паркан та хвіртку, біля якої він колись питав дорогу в солдатки, а потім провадив у її хаті трус, а коли впізнав, то з полегшенням перевів подих, бо вже почав боятися, що зірве важливу операцію. Собаки на подвір’ї не було, і це полегшувало справу. Відділення причаїлося і хвилин двадцять спостерігало за обійстям.

Ніч. Тиша. Десь гавкнув собака. У курятнику завовтузився півень. Ляснув крилами, щось кукурікнув спросонку та й замовк. Війнув вітерець, принісши збуджуючий весняний запах. Пахне весна! Жагою до життя пахне! Самим життям пахне! Солдати уважно слухали, а раптом щось десь… І таки дочекалися. У хаті тихенько рипнули двері, і

на ґанку з’явилася жіноча постать. У нічній пітьмі неможливо розглянути, хто це. Жінка та й жінка…

— Ну? — ледь чутно запитав сержанта лейтенант, — она?

— Да кто ж ее знает? Товарищ лейтенант, я ж ее видел всего ничего! — таким же шепотом відповів сержант, —