Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

Старий абверівець зовнішньо був спокійним. Сів за стіл, закурив, поклав у шухляду стола зведений пістолет і аж тоді запитав:

— За що ти вбив «Шаміля»?

— Він напросився зі мною рибалити. А в морі став умовляти, щоб утікав з ним на схід. Війна, мовляв, німцями програна — треба якось рятувати свою шкуру.

— Нехай так, але ж був інший вихід: сказати, що поміркуєш, а на березі арештувати його.

— Говорив, але він і слухати не хотів. Поставив ультиматум: або рулюємо на схід, або… Довелося діяти рішуче.

— Партизанські паролі він передав тобі?

— Ні, про це і мови не було…

— Виходить, операцію зірвано?

— Можна вважати і так. Але я переконаний, що цей зрадник, коли б я не вбив його, повів би завтра підрозділ Конокова на смерть…

— Так, виходить, ти не лише покарав зрадника, а й врятував Конокова. Отже, тебе треба представляти до ордена?

Долл так глибоко замислився, що, тримаючи в губах сигарету, жодного разу не затягнувся.

Астров, добре знаючи Долла, вгадував хід його думок: «…Надто завинив «Шаміль» перед червоними, щоб розраховувати на помилування… І надто ненавидів їх, щоб розкаятися. Та припустимо, що за якусь велику послугу йому обіцяно амністію. За яку? Він зобов'язався привести з собою начальника розвідки корпусу… Привести не силою, а перевербувати… Неможливо! Надто примітивним, незважаючи на всю свою хитрість, був «Шаміль», щоб радянські розвідники могли повірити, ніби він виконає таке завдання. Виходить, в Астрова були інші мотиви для вбивства Ягора. Для знищення саме напередодні важливої операції. Які? Очевидно, послугу червоним вирішив зробити не «Шаміль», а сам начальник моєї розвідки. Для чого: щоб після цього перейти до них, маючи певні заслуги. А може сталося найгірше: Астров — здавна радянський розвідник? Який скандал: найбільш довірена людина командира корпусу — агент ворожої розвідки! Тоді пригадають все: і надто довге невезіння в боротьбі з підпіллям і партизанами, і наклепи на Гюнтера… Та й не один він, мабуть, працює на червоних. Хто ще? Його рекомендував мені Клинченко. Господи! Невже спеціально? Ні, такого не може бути! Микола просто помилився, як і я. Так чи інакше, не можна допускати до слідства. Скажу, що вбив його при спробі втекти. Хто, зрештою, стане цікавитись цим росіянином, підібраним в таборі під Шлаковою горою…»

Поки Долл роздумував, Павло вирішив: «Все одно зараз стрілятиме в мене. Чому б і справді не спробувати втекти? Хай один шанс із ста! Зате вже ні допитів, ні тортур. І для Клинченка так буде краще…»

Павло кинувся до вікна і сильним ударом ноги висадив раму. Ззаду пролунав постріл. До кімнати вбігли конвоїри. Зондерфюрер, тепер уже насправді спокійний, кинув їм:

— Намагався втекти, та я б'ю без промаху. Винесіть його звідси!..

НА БЕРЕЗІ ЛАГУНИ ФРІШГАФ

Ад'ютант приніс ранкову пошту. Зверху, як і завжди, він поклав лист з берлінським штампом на вузенькому блакитному конверті.

Як тільки постать ад'ютанта зникла за дверима, капітан фон Шеллер нетерпляче розпечатав послання. Ось уже багато місяців чекає він цих листів з надією і водночас з тривогою, хоч приходять вони досить часто. З того самого дня, коли на Берлін стали падати бомби, фон Шеллер попросив дружину писати принаймні тричі на тиждень. Герта зважила на цю просьбу. Вона заспокоювала чоловіка, згадуючи мало не в кожному листі, що з їх особняку обладнано надійне залізобетонне сховище, крім того в саду викопано глибокі щілини. Та Герхард добре поінформований із службових джерел про характер та інтенсивність ворожих нальотів на столицю, не міг подолати в собі передчуття нещастя.

І ось воно прийшло. Він дізнався про це, точніше здогадався, як тільки глянув на рядки знайомих літер, розмитих сльозами.

Незважаючи на цензуру, що старанно викреслювала будь-яку згадку про бомбардування й чинила таким «поганим німцям» усякі неприємності через поліцію, дружина повідомляла, що їх шістнадцятирічний Гер-берт, їх голубоокий красень «загинув від повітряної зброї».

Капітан схилився на стіл, і вся його важка постать здригнулася від ридання. В такій позі перебував він досить довго. Потім простяг руку до телефону, набрав номер. З протилежного кінця проводу відповів густий баритон. Вислухавши просьбу офіцера дозволити поїздку до Берліна в зв'язку з смертю сина, баритон став умовляти фон Шеллера не їхати.

— На похорон уже не встигнете, а дружину своєю появою ще більше травмуєте. Крім усього, подібні листи одержує тепер багато офіцерів. Усіх не відпустиш.

Та капітан просив так довго й настійно, що баритон зрештою здався.

З тієї поїздки і почався занепад кар'єри Герхарда фон Шеллера, відомого в широкому колі домашніх друзів під прізвиськом «Щасливчик», а серед абзерівців — під псевдонімами: «Ліндквіст», «Торн» та іншими. І під кожною маскою йому справді щастило. А попереду відкривалися нові незатьмарені, здавалось, обрії.

Герхгард народився в аристократичній сім'ї, де вся атмосфера була пройнята сумішшю німецького шовінізму та ніцшеанства. З дитинства його привчили боготворити кайзера й прищеплювали думку, що він належить до раси панів і надлюдей, до тих «білявих бестій», чиїм покликанням є створити Велику Німеччину від Чорного моря до Атлантики. Під впливом цих ідей молодий фон Шеллер у роки першої світової війни змінив мундир студента вищої політехнічної школи на офіцерський, який свого часу носили його предки, і дістав під командування взвод, а потім і роту. Заслужив у кайзера залізні хрести першого та другого класів.

Після поразки кайзерівської Німеччини він приєднався до юнкерських та монархічних кіл, які прагнули реваншу, і вступив до «антибільшовицької ліги». Тут «білявій бестії» знову поталанило: під час каральних «подвигів» проти німецьких революційних робітників доля звела його з одним із організаторів убивства Карла Лібкнехта і Рози Люксембург — морським офіцером Вільгельмом Канарісом. Коли ж Гітлер прийшов до влади й поставив цього запеклого антикомуніста обершпигуном рейху, фон Шеллер нагадав про себе старому соратникові. Був викликаний у «Лисячу нору» призначений таємним агентом абверу за кордоном.

З деяким жалем покидав він свою інженерну посаду на заводі Круппа: адже тепер починалася справжня робота — знову настав давно омріяний час варити сталь для гармат. Але розвідка, де, як здавалося фон Шелле-ру, він вершитиме