Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

Це була Кінбурнська коса. Терентій Пожа почав забирати право – очаківський берег уже виглядав як пасмо гір на рельєфній мапі, як довгенький шматочок ясножовтої глини. Ми були уже недалеко Кінбурнської коси, але вона все ще здавалася постійною смугою піни, нерухомою частиною води. Це була піскова мілина і блищала під сонцем як нікель. На запитання, яка вона є, Кінбурнська коса, Терентій Пожа, відповів приязно, що вона – коса як коса, отже довелося самому собі уявляти довженну піскову смугу, вищу від моря на якісь двадцять сантиметрів, у найвищій точці завалену камкою, засиджену птицями, облітану і обскиглену мартинами і заливану морем у шторм зовсім з головою, з найвищими її плято в двадцять сантиметрів увишки.

Пісок білів як вода. Кому доводилося місячної ночі шукати шляху серед піскових дюн, той знає цю схожість. Ніч наповнюється озерами, навколо блищить вода, і коли здається, що зараз ноги увійдуть у надбережну вогкість, раптом бачиш, що нічне озеро є просто піскова стіна дюни, облямована, як берегами, торішньою травою.

Кінбурнська коса відмежовує Лиман від Чорного моря одеської орієнтації. Але лиманська вода йде в наступ на море і от обіруч кінця коси вода лиманська – зелена й туманна. Довго ми бігли в туманнозеленій воді, уже вибігши в море; уже коли перед нами було видно селище на Куті, десь недалеко зачорніла смуга іншої води. Ми наближалися до цієї смуги, і вона ніби тікала від нас. Уже нас гойдало вічним морським зибом, а все ще ми бігли в туманнозеленій воді.

Нарешті прова (ніс) шаланди увійшла в прозору стемнасиню воду, а туманнозелена вода стала віддалятися за стерном. Чудно було дивитися і трудно сповіритися на свої власні очі – дві води, лиманська туманнозелена і стемнасиня морська, не змішувались і не спливались, наче між них хтось постановив скляний рубіж. Зиб переходив над скляний рубіж і перекочувався з моря в лиманську воду, але кольори зоставалися різні і зелено-синя грань знов виступала спід зибу.

Розділ Г

І

Ми підпливли до Кута – це був такий самий низький берег, як Кінбурнська коса, тільки оддалік присіли хатки степової оселі. Нас узято на човни і підвезено до містка, весь берег був обмежений піною, що нагонив зиб, і камкою (камка ж – для забутніх, чи дуже зайнятих читачів – це морське сіно, викинуті водою мертві водорості, те, на чому варять рибу і що підгортають під шатро, щоб не продувало).

Уздовж берега був як циганський табір. Шатрами напнуті паруси один побіля одного тяглися далеко – стільки, скільки лежало витягнутих на берег шаланд. За низкою шаланд, за низкою парусів, за низкою неводів був степ.

Під шатром спали рибалки. Тільки дехто згортав камку і ніс казана, а були й такі, що вже чистили картоплю.

На такі операції ми дивилися з природною цікавістю. В степу не було не лише хаторгівського ресторану, а й ніякого рундучка з мікадом і монпансьє. Тільки десь за кілометрів троє було селище і в тім селищі кооператив. У тому кооперативі могли бути хомути, лямпи, коломазь,[190] два примуси і короб з вухналями [191] – і то, якщо він відчинений.

Тож, не думаючи довго, ми теж узялися згортати камку і витягли стандартний посуд, що невідомо з яких причин, ще й у цій незалізничій місцевості носить ім’я інженера Пульмана.[192]

Побачивши пульман, рибалки дещо оживилися, хоч на тому пульмані не було ні коліс, ні ресор, ні чотирьох осей, ні трафаретів з забороною курити, ні вестінгавзівського гальма,[193] а він просто був заткнутий згори затичкою, на чому й обмежувалася вся його техніка.

Коли всі посідали кружка коло казана з юшкою, а нас було багато, отже на кожного припадала якась сотня кубсантиметрів пульманового змісту, то Ципур, наллявши з пульмана першу порцію, замислився.

«Щось не так, – сказав він, – ще когось немає». І поринув у глибокий задум. Усі сиділи тихо і не одна ложка не поворухнулась.

«От що, – сказав Ципур і поглянув на Терентія Пожу. – Я думаю, ти не забув. А сидиш наче тобі одсох язик, нема комсомольця».

«Нема! – з готовністю погодився Терентій Пожа. – Ходім», – сказав він і поклав ложку. Пішли і ми шукати комсомольця, трохи дивуючись з того, що тільки один комсомолець є в цій рибальській артілі.

Перед одним з шатрів Терентій Пожа спинився і підняв краєчок паруса. Під парусом лежав довгий дід. Він спав. На бороду йому сповзала розгорнута книжка.

«Діду!» – сказав Терентій Пожа. Довгий дід розплющив очі, акуратно закрив книжку і заткнув її під одежу. Далі він виповз спід шатра і пішов з нами назад до казана.

«А де ж комсомолець?» – спитав один з нас у Терентія Пожі і враз схаменувся, злякавшися наперед діловитої лаконічности Терентія. Але на цей раз Терентій Пожа переплюнув самого себе. Він нічого не відповів, а розплившись широкою усмішкою, указав на дідову спину. Мені свербів язик розпитатись, але я мав підозріння, що Терентій Пожа просто ще раз сконстатує, що цей дід є комсомолець, і на тому скінчиться розмова.

Отже ми сіли навколо казана і взялися до юшки. Юшка з свіжих жирних бичків – це справа серйозна, і балачок не було.

Казан той не раз і не два доливано свіжою юшкою з величезного котла, але дуже хотілося їсти і балачка не зачиналась. Нарешті ми застогнали і сперлись один на одного.

Тоді Ципур виловив з котла зварену рибу і насипав повний казан. Риба знов зацікавила нас. Не раз і не два досипувано .в казан свіжої риби з котла і все не законялася [194] балачка.

Нарешті, не в силах поворухнути язиком, ми махнули рукою і лягли боком коло казана. Тоді Ципур з якоїсь доти невидної посудини насипав у казан пшоняної каші з риб’ячою печінкою. Довелося покуштувати і цієї каші, і тоді тільки я добрав, яка глибока мудрість ховалась у тому, що саме цю кашу подано наостанці.

Бо каша з бичковою печінкою навіть на людину, що нажерлася по вінця юшкою і рибою, справляє враження громового удару серед ясного неба. Розповідати про неї так