Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

Ранковий ліс виглядає геть інакше. Він не схожий на нічний. Не такий страшним і моторошний. А навпаки — казковий та чарівний. Крізь соковите зелене листя просвічується блакитне небо, і хоч половина дерев не може похизуватися пишними кронами, а деякі взагалі красуються висохлими стовбурами і гілками, все одно це більше не виглядає жахливо, а швидше жалюгідно й убого.

Тепер нам нема куди поспішати, коні йдуть спокійним кроком, я мірно погойдуюсь у сідлі, куняючи. Ситний сніданок і безсонна ніч даються взнаки, і я вже кілька разів прокидаюся від того, що ледве не падаю. Зрештою, Теодор не витримує і пересаджує мене до себе на коліна. А я навіть і не думаю опиратись. Все ж, попри набутий за останні дні досвід, вершниця з мене, як і раніше, так собі. Незвичне до навантажень тіло болить після довгої гонитви. Втома дається взнаки, і я легко можу впасти та зламати шию. Та й, чого вже гріха таїти, мені просто подобається бути ближче до Теодора.

Злегка вовтужусь, щоб зручніше влаштуватись на графських колінах, і з полегшенням зітхаю. Переборовши ніяковість, відкидаюсь йому на руку. Спина страшенно ниє, як і все тіло.

— Втомилася? — скоріше стверджує, ніж питає.

— Трохи, — киваю.

Дивлюсь обережно з-під вій.

— Поспи. До наступного привалу їхати кілька годин, — пропонує, міцніше обіймаючи мене за талію.

Тихенько зітхаю і знову вовтужусь, намагаючись налаштуватися на сон. Ось дивна річ — у вічі, ніби хтось пісок насипав, а заснути ну ніяк не виходить.

— Ну, чого ти вовтузишся? — бурчить. Мабуть, своїми рухами я йому трохи заважаю. — Що тебе турбує?

Сідаю прямо, щоб заглянути йому в очі й зустрічаю уважний серйозний погляд, який змушує ніяковіти.

— Я не розумію, хто я тобі, — ледь чутно бурмочу.

— Невже не ясно?  

Усміхається куточком губ.

— Ні, не ясно. Поки що я чула від тебе, що ти мій опікун.

Легка образа, як я її не стримую, а все-таки прослизає в моєму голосі.

— Я вважав, що з недавніх пір між нами стосунки змінилися.

— Це ти вважав. Я ж нічого конкретного не почула, — похмуро роздивляюся свої руки, опускаючи погляд.

— Женю, ти вражаюча. Після того, що було, після того, що ми пережили разом, ти ще сумніваєшся в моєму ставленні до тебе?

Знову підіймаю очі, вишукую в його погляді ті самі підтвердження змін.

— Я, наприклад, — продовжує, обхоплюючи моє підборіддя пальцями. — Жодного разу не засумнівався у твоїх почуттях до мене. Навіть коли одне маленьке самовпевнене дівчисько вирішило, що може вирішувати за нас двох, і стерло дуже важливий момент з мого життя. І, зауваж, я навіть не покарав її за таке зухвале й несправедливе щодо мене рішення. Хоча треба визнати, руки ой як свербіли.

Спалахую від збентеження. Та-а-ак, накосячила я добряче.

Тим часом його пальці починають ласкаво погладжувати мої вилиці, пестити щоку. А обличчя раптово стає серйозним.

— Женю, я тебе кохаю і хочу, щоб ти стала моєю дружиною.

Здивовано моргаю, не чекаючи такого різкого переходу.

— Ти згодна? — хмуриться, втомившись чекати моєї відповіді. ― Врахуй, я тебе нікуди не відпущу. І якби дехто не втрутився в мої спогади, ця розмова відбулася б ще два дні тому.

— Вибач, — щоки від сорому наливаються рум'янцем. У животі пурхають метелики. Я не вірю тому, що почула. Не уявляю, що все ось так просто. Я — наречена. Я виходжу заміж. Пальці судомно стискаються на колінах.

— Женю?

Моя заминка примушує Теодора насупитись. Я поспіхом обхоплюю його обличчя своїми долонями й палко цілую в губи.

— Звичайно, я згодна! — шепочу прямо в губи. Намагаюсь скоромовкою пояснити, скинути камінь з душі. — Я не хотіла, правда. Просто злякалась. Злякалась, що для тебе це лише інтрижка, що я просто потрапила під руку, і не розуміла, чим могла привабити такого як ти... Досі не розумію...

Зізнання сиплються, ніби горох із дірявого мішка, і я вже не можу їх зупинити.

— А ще... Це ж не моя зовнішність, я по-справжньому зовсім не така, я інша, інакший маю вигляд. І ти любив дружину, я знаю, і дуже страждав, коли вона загинула. А я лише… я.

Переводжу подих, зморгнувши з вій сльози, що незрозуміло звідки взялися.

— Женя, ти дурненька, — акуратно витирає солоні краплі з моїх щік. — Хіба люблять із якоїсь причини? Хіба люблять лише зовнішність? Хіба ж можна жити минулим? Ти це ти, і цього цілком достатньо. Мені байдуже, як ти виглядаєш і як виглядала. Я люблю тебе таку палку, безстрашну, добру, відкриту і самовіддану, готову прийти на допомогу. Люблю, бо ти любиш моїх дітей. Бо любиш мене.

Шморгаю носом, намагаючись стримати сльози. Я й справді дурненька, дарма, що інтелект високий.

— Я любив Леолу, — продовжує Теодор. — І було б неправильно це заперечувати. Але її більше нема. А ти є. Тебе я кохаю. Сильно. Безмежно, — шепоче цілуючи в губи, щоки, підборіддя. — Я хочу прожити з тобою залишок своїх днів, виховувати наших дітей. Хочу засинати з тобою поряд і прокидатися, хочу з тобою жартувати, лазити по деревах, обговорювати книги. Чорт, та я навіть лаятися з тобою хочу, аби ти була зі мною. Те, що відчуваю до тебе не йде ні в яке порівняння з тим, що відчував до Леоли. І я не хочу порівнювати. Але знай, за тебе я готовий віддати життя. Я готовий був, якщо ти зникнеш… перейдеш у свій світ, відправитись на пошуки. Звернутись до забороненої магії, знайти камінь Міана знову й повернути тебе. Бо без тебе моє життя сіре й пусте…

Всередині все тремтить. І на очі знову навертаються сльози.

— Я теж тебе кохаю, — шепочу у відповідь. — Більше за життя. І все це теж хочу. Тільки лаятись поменше, а радіти більше. Ми ще не всі дерева зламали, зрештою, — кидаю на нього лукавий погляд з-під вій. — Пробач мені… Ти пробачиш?

Замість відповіді він знову цілує мене в губи і пригортає, змусивши відкинутися на плече.

— Ну, сподіваюся, тепер, коли ми всі з'ясували, ти нарешті зможеш поспати? — з надією каже, легко, майже не відчутно цілуючи в маківку.