Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Розраховуючи на те, що Гейзел — жінка масивна і не зможе нечутно піднятися сходами, Страйк швиденько позазирав у шухляди. Звісно ж, усе цікаве поліція вже забрала: ноутбук, будь-які записки, телефонні номери чи імена, щоденник (якщо Келсі ще мала його після того, як Гейзел знайшла попередній). Але дещо й лишилося: пачка паперу, такого самого, як аркуш, на якому було написано листа до Страйка; стара «Нінтендо»; пакетик штучних нігтів; коробочка з гватемальскими «тривожними ляльками»; на дні нижньої шухляди тумбочки знайшлися в пухнастій косметичці кілька блістерів з пігулками. Страйк дістав їх: овальні капсули гірчично-жовтого кольору, назва ліків — «Аккутан». Один блістер він заховав у кишеню, далі засунув шухляду і пішов до шафи — неохайної і трохи затхлої. Келсі любила чорне і рожеве. Страйк швидко обмацав складки тканини, зазирнув у кишені, але не знайшов нічого, аж поки не дійшов до мішкуватої сукні. Тут він знайшов зібганий чи то лотерейний квиток, чи то номерок з гардеробу з цифрою «18».
Гейзел сиділа на тому самому місці, де її залишив Страйк. Він запідозрив, що міг би затриматися і вона б нічого не помітила. Коли він увійшов до кімнати, Гейзел навіть трохи підскочила. Вона знову плакала.
— Дякую, що прийшли,— нерозбірливо вимовила вона, стаючи на ноги.— Вибачте, я...
І вона знову захлипала. Страйк поклав руку їй на плече і незчувся, як Гейзел притиснулася йому до грудей — без тіні кокетування, з чистого розпачу. Страйк обійняв її за плечі, й так вони стояли цілу хвилину, а тоді вона кілька разів важко зітхнула, відступила, і руки Страйка знову опустилися.
Гейзел похитала головою, не маючи слів, і провела його до дверей.
Страйк знову висловив свої співчуття. Гейзел кивнула. У денному світлі, що тепер проникало в темний передпокій, її обличчя було страшне.
— Дякую, що прийшли,— вимовила вона, тяжко глитнувши.— Мені так треба було вас побачити. Сама не знаю чому. Мені так страшенно шкода.
35
Dominance and Submission (Домінування й підкорення)
Покинувши рідне місто, чоловік устиг пожити з трьома жінками, але ця — Ота! — його майже довела. Всі три паскудні суки клялися, що його кохають — хай що воно означає. І це так зване кохання зробило перших двох так-сяк стерпними. В глибині душі, звісно, всі жінки — брехливі хвойди, завжди беруть більше, ніж віддають. Але першим двом до Отієї було далеко! Довелося терпіти стільки, скільки чоловік у житті не терпів, бо Ота була невід’ємною частиною його грандіозного плану.
І все-таки чоловік ненастанно фантазував про те, як уб’є Оту. Легко уявляв, як обм’якає дурний писок Отієї, коли його ніж глибоко входить в її живіт; як вона не може повірити, що Любчик (Ота називала чоловіка Любчиком) її вбиває, навіть коли гаряча кров шубовсне йому на руки й іржавий аромат розіллється в повітрі, в якому ще бринить крик...
Необхідність грати хорошого хлопця ламала чоловікові самоконтроль. Вмикати шарм, підманювати їх і підсолоджувати йому завжди було легко — просто друга натура. Але протягом довгого часу тримати одну і ту саму позу — це інша справа. Прикидання довело чоловіка майже до межі. Іноді самого звуку дихання Отієї ставало досить, щоб кортіло схопити ножа і пробити дірку в її паскудних легенях...
Якщо негайно котрусь не прикінчити, він просто вибухне.
Рано-вранці в понеділок чоловік вигадав привід вибратися з дому, та коли вже підходив до Денмарк-стріт (де планував напасти на слід Секретарки, як та йтиме на роботу), щось у ньому затремтіло, мов щур посмикав вусами.
Чоловік зупинився біля телефонної буди на тому боці вулиці й придивився до постаті на розі Денмарк-стріт, просто під крамницею музичних інструментів, розписаною крикливими кольорами а-ля цирковий плакат.
Чоловік знав поліціянтів — їхні повадки, їхні ігри. Молодик з руками в кишенях куртки-«донки» прикидався просто собі ранковим перехожим...
Але чоловік ту гру сам вигадав! Він міг зробитися майже невидимим. Гляньте на цього довбня — бовваніє собі, гадає, що в такій куртці стає вуличним хлопом... та хай тобі грець, друзяко! Чоловік повільно розвернувся і зайшов за телефонну буду, зникнувши з очей поліціянта, а там зняв шапку. Він був у цій шапці, коли за ним погнався Страйк. У хлопця в «донці» може бути словесний опис.
Варто було про це подумати, треба було здогадатися, що Страйк покличе друзів-поліцаїв... паскуда боягузлива!
«Однак фоторобота не випускали»,— подумав до себе чоловік і з відновленою самоповагою вийшов на вулицю. Страйк пройшов просто біля нього, навіть не зрозумівши того, гадки не маючи, хто він є. Боже, як то буде чудово — прикінчити Секретарку, а тоді дивитися, як Страйка і його кінчений бізнес потопить цунамі бруду, коли громадськість, поліція й преса насядуть на нього — заплямованого зв’язком з такою справою, не здатного захистити власних людей, підозрюваного в її смерті, вщент розбитого...
Чоловік уже планував наступний хід. Піде до Лондонського економічного, де Секретарка часто стежить за білявою хвойдою, і перехопить її там. А поки що треба іншу шапку і, мабуть, сонячні окуляри. Чоловік пошукав гроші в кишенях. Як завжди — майже нічого! Треба вигнати Оту на роботу. Остогиділо оте її скиглення, скарги, приводи лишатися вдома.
Кінець кінцем чоловік купив два нові головні убори: бейсболку і сіру вовняну шапку на заміну чорній флісовій, яку викинув у смітник біля станції «Кембридж-Серкус». Там само сів на метро до станції «Голборн».
Але Секретарки там не було! Не було й студентів. Повиглядавши безрезультатно блиск рудуватого волосся, чоловік згадав, що сьогодні великодній понеділок. Університет зачинено, бо вихідний.
За кілька годин чоловік поїхав на Тоттенгем-Корт-роуд, пошукав Секретарку у «Дворі», початував на вході до «М’ятного носорога» — але й тут її не знайшов.
Кілька днів він не міг вибратися і пошукати її, і тепер розчарування завдало йому майже фізичного болю. У стані збудження він заходився блукати провулками, сподіваючись, що трапиться якась дівчина, жінка, хай навіть не Секретарка; зашиті в підкладку куртки ножі зараз вдовольнились би будь-чим.
Може, його маленьке вітання так її налякало, що аж звільнилася? Але чоловік не цього хотів. Він хотів, щоб вона жила в страху, вибита з колії, але і далі працювала на Страйка — бо через неї чоловік планував дістати покидька.
Гірко розчарований, раннім вечором чоловік повернувся до Отієї. Треба буде лишатися поруч з нею ще
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг», після закриття браузера.
