Читати книгу - "Полонянка спустошених земель, Анна Ліє Кейн"

- Добре, - слухняно кивнула, відчуваючи на своїх щоках тепло його долонь. Зараз мені вистачало б дивитися тільки у його блакитні очі. Але раптом за моєю спиною заголосила Ділара:

- Вбили! Допоможіть! На допомогу!

Я нажахано здригнулася та озирнулась. Ділара зовсім не була наляканою. Вона дивилася на мене суворо. А потім показала рукою на нішу за ліжком. Асгейр усе зрозумів без пояснень. Він схопив мене та потягнув туди. Ми ледь встигли сховатися, коли у спальню забігли справжні вартові. Люди Асгейра завмерли біля стін у найтемніших частинах кімнати. Але роздивлятися їх не дозволила Ділара. Вона впала навколішки та заголосила:

- Хана вбили! Великий Хан мертвий! Чого ви стоїте, дурні?! Вони втекли!

- Вони ще мають бути десь на території палацу! - вигукнув чоловік Ділари. Я дивилася на нього через невелику щілину, дивуючись, що він вміє наказувати: - Підіймайте усіх! Швидше шукайте вбивць!

- Я прийму командування, - Зіяд схилився у поклоні перед новим ханом. Не давши змоги вартовим оговтатися, він скомандував їм бігти за ним, і усі зайві вискочили з кімнати.

Фальшиві сльози Ділари висохли за одну мить. Вона розвернулася, підійшла до ліжка на якому лежав Мансур. Його скляні очі дивилися у стелю. На обличчі навічно застиг вираз болю і жаху. А велика багряна пляма вже навряд чи буде виведена з простирадл.

Ділара присіла поруч із мертвим колишнім коханцем. Вона торкнулася його щоки пальцями, провела лінію від скроні до підборіддя. Потім нахилилася та поцілувала у куточок губ. Коли вона знову вирівнялася, на її вустах лишилася сумна посмішка. Я розібрала її ледь чутний голос:

- Нарешті я можу тебе пробачити.

Лиш після цього вона піднялася і подивилася на мене:

- Виходьте, я допоможу вам виїхати з Анри.

***

Сонце тільки виповзло з-за горизонту, але столиця Чогрі вже не спала. Ця ніч видалася для ханства важкою та страшною. У Чогрі була оголошена жалоба. Хан Мансур був убитий. Підозрюваних схопили та кинули до в’язниці. Мені здавалося, що суду не буде.

Загін Асгейра уже чекав нас верхи на конях, а я ще стояла і дивилася на Анру. Здалеку місто здавалося ще більш чудернацьким, але по-своєму гарним. Посеред степу воно виділялося неприступними стінами та широкими дорогами які вели до потужних брам.

Ділара звернулася до Асгейра:

- Дякую, що повірили мені.

- Ви врятували мою дружину, - Асгейр не дивився на Ділару, він оглядав степ та місто, ніби продумував план наступу. Цей погляд нервував Зіяда, але він не смів втручатися у розмову.

- Мій чоловік уже відправив гінця з наказом до нашої армії. Ми закінчимо цю війну, і будемо чекати ваших вимог. 

- Про це ви будете говорити з Торгніром, - Асгейр, нарешті подивився у вічі Діларі. - Я лише попереджу, що місто я запам’ятав дуже добре і про всяк випадок проінструктую свою армію щодо дій у пустелі.

Ділара навіть не здригнулася. Вона так само ласкаво посміхалася, ніби не зрозуміла погрози Асгейра. А потім повернулася до мене. Я звільнилася від руки чоловіка, яка притримувала мене за талію, і підійшла ближче до жінки. Подивилася у її темні очі:

- Ти мусиш рухатися далі, - промовила я. Поглядом я вказала на її живіт: - Ти зможеш полюбити цю дитину, почати нове життя і зробити для ханства багато хорошого. Не потопай більше у ненависті.

Ділара секунду дивилася на мене, а потім засміялася. Торкнулася моєї руки та глянула мені за спину. Заспокоївшись, сказала:

- Ти така ж наївна, якою і була. Це не лікується ні тортурами, - вона оглянула шрам на моїй щоці та похитала головою: - Ні полоном. - Ще один погляд на Асгейра, і Ділара посерйознішала. Вона відступила на крок: - Твоє серце змогло зцілитися, Сандро. А у мого такої змоги ніколи не буде. - ще один крок назад, і Ділара раптом підвищила голос: - А тепер їдьте! Забирайтеся геть, доки я не передумала!

Вона стрімко розвернулася і попрямувала до свого критого візка. Більше вона не озирнулася, а я до останнього дивилася їй у спину. Чогрійці рушили назад в Анру, а мене підхопив на руки Асгейр. Він підсадив мене у сідло, застрибнув ззаду і скомандував загону рушати. Я притиснулася спиною до чоловіка і якийсь час просто мовчала, міркуючи про своє.

- Я знала, що ти приїдеш по мене, - вимовила, виринувши з думок. Повернулася, зазираючи у рідні очі. - Вірила, навіть коли мені сказали, що ти мертвий. Сподівалася, що ми зустрінемося з іншого боку.

Однією рукою тримаючи повід, другою Асгейр обійняв мене. Притиснувся губами до моєї скроні. Кілька хвилин мовчав, а потім пошепки зізнався:

- В усіх пустелях світу не вистачить піску, щоб поховати моє кохання до тебе.