Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

лиш підпадала під їхній вплив, я ніколи по-справжньому не використовувала їх для себе, ніколи не використовувала як зброю проти них самих. Ось як можна мислити. Ось як можна виступати проти загальноприйнятих думок. А я – попри вкладені в це зусилля – мислити так і не навчилась. Навіть Маріароза мислити не вміє: вона просто прочитала багато книжок, а тепер вправно жонглює знаннями, справляючи враження на публіку. Усього лише. А от Ліла вміє. Це в її природі. Якби вона вчилася, то теж могла б так міркувати.

Ідея ця мене не полишала. Так чи інакше Ліла стала причетною до всього, що я читала в той час. Я натрапила на жіночий взірець мислення, який, зваживши на відповідні відмінності, викликав у мене те саме захоплення, те саме бажання підпорядкуватись, яке я відчувала щодо неї. Ба більше – читаючи, я завжди думала про неї, про епізоди з її життя, про те, з чим вона погодилася б, а що б заперечила. Згодом, під упливом цих брошур, я стала часто відвідувати посиденьки подруг Маріарози, що було нелегко, бо Деде весь час смикала мене – «коли ми вже підемо?» – а Ельза раз у раз радісно скрикувала. Але не лише діти завдавали мені клопоту. Насправді в тому гуртку я зустріла лише подібних до себе жінок, які нічим допомогти мені не могли. Я нудилася, коли обговорення зводилося до погано сформульованого підсумку того, що я вже й так знала. Також мені здавалося, що я достатньо добре знаю, що значить народитися жінкою, мене не приваблювали зусилля, спрямовані на самоусвідомлення. Крім того, я не мала жодного наміру говорити публічно про свої стосунки з П’єтро і чоловіками загалом, аби лиш засвідчити, якими є чоловіки незалежно від походження і віку. І ніхто краще від мене не знав, що означає маскулінізувати мислення, щоб добре влитися в чоловічу культуру, – я це робила і в минулому, і тепер. До того ж мені цілковито чужі були всі ці напружені стосунки між членкинями гуртка, вибухи ревнощів, авторитарний тон одних і несміливе мекання інших, боротьба за владу, інтелектуальні претензії, що закінчувалися розпачливими риданнями. Але було в цьому і щось нове, що, звісно, теж стосувалося Ліли. Мене приваблювала гранична, аж до огиди, відвертість висловлювань і дискусій. Мені не до вподоби була поблажливість, яка слугувала лиш приводом для пліток, це я аж надто добре знала ще з дитинства. Натомість мене приваблювала потреба справжності, якої я сама не відчувала ніколи і яка, мабуть, не відповідала моїй натурі. Серед тих жінок я й словом не обмовилася про цю потребу. Але відчувала, що мені треба зробити щось подібне з Лілою, так само неухильно дослідити наші непрості стосунки, висловити одна одній геть усе, що ми раніше замовчували, почавши, можливо, від того її дивного плачу через мою невдалу книжку.

Потреба ця була така сильна, що я навіть надумала поїхати з дітьми до Неаполя на якийсь час, чи запросити її з Дженнаро до себе, чи розпочати листування. Якось я заговорила з нею про це телефоном, але невдало. Я розповіла їй про книжки з жіночого питання, що я читала, про гурток, який відвідувала. Спочатку вона слухала мене, але назви типу «Жінка кліторальна і жінка вагінальна» розсмішили її, і вона заговорила вульгарно: «Якого хріна ти плетеш, Лену, яка там, курва, насолода, яке задоволення, ніби мало інших проблем, ти геть здуріла». Вона хотіла довести мені, що їй бракує знань, щоб долучитися до обговорення тем, які мене цікавлять. А в кінці у її тоні взагалі залунала погорда: «Працюй, роби те, що маєш робити, і не марнуй часу». Вона розсердилася. «Мабуть, невдалий момент, – подумала я, – спробую ще раз пізніше». Але пізніше я не знайшла ні часу, ні відваги, щоб спробувати ще раз. Урешті я дійшла висновку, що насамперед мушу зрозуміти, хто я така. Дослідити жіночу природу. Я трохи переборщила, намагаючись набути чоловічих вмінь. Вважала, що мушу все знати і всім цікавитися. Хіба мене обходила насправді політика чи боротьба? Я просто хотіла справити враження на чоловіків, бути на висоті. На висоті чого? На висоті їхнього мислення, украй нераціонального. Даремними були такі наполегливі зусилля засвоювати модний жаргон. Мене сформувала моя освіта, вона виліпила мій інтелект, дала мені голос. Скільки таємних угод сама з собою я уклала, аби лиш досягти успіху! А тепер, після всіх цих трудів, куди мені всі ці знання подіти? Ба більше, близькість сильної постаті Ліли змусила мене уявляти себе невідомо ким. Я відчувала себе невідривною від неї, а коли віддалялася, почувалася скаліченою. Без Ліли мені не думалася жодна думка. Без її підтримки – жодної думки, на яку я могла покластися. Жодного образу. Мушу прийняти себе такою, яка я є без неї. У цьому вся суть. Змиритися, що я людина пересічна. Що я могла зробити? Знов пробувати писати. Але мене до цього не тягло, це було немов виконання якогось завдання. Значить, писати не варто. Знайти собі якусь роботу. Або жити як велика панія, за словами моєї матері. Замкнутись у сім’ї. Або ж послати до дідька все. Дім. Дітей. Чоловіка.

78

Мої стосунки з Маріарозою зміцніли. Я часто їй телефонувала, але коли П’єтро це помітив, то почав говорити про сестру з дедалі більшою зневагою. Вона легковажна і порожня, небезпечна для себе та інших, вона жорстоко мучила його в дитинстві та юності, вона – найбільше джерело клопотів для батьків. Якось увечері, коли я говорила по телефону зі своєю зовицею, він вийшов зі своєї кімнати весь розкошланий, зі слідами втоми на обличчі. Покрутився на кухні, перекусив, пожартував з Деде і взявся підслуховувати нашу розмову. Тоді ні сіло ні впало загорлав: «Та дурепа в курсі, що час вечеряти?» Я вибачилася перед Маріарозою і поклала слухавку. «Усе готове, – сказала я, – зараз будемо їсти, нема потреби так верещати». Він пробурмотів, що витрачати гроші на міжміські розмови, щоб вислуховувати маячню його сестри, здається йому безглуздям. Не відповідаючи, я накрила на стіл. Він помітив, що я роздратована, і стурбовано промовив: «Я не на тебе серджуся, а на Маріарозу». Але відтоді він почав гортати книжки, які я читала, іронізуючи над підкресленими фразами. Він казав: «Не дай собі очі замилити, усе це дурня». І намагався довести, що логіка цих феміністичних маніфестів і брошурок геть кульгава.

І через це одного вечора ми врешті-решт посварились. Я, мабуть, перебрала міру, коли наприкінці сказала йому: «Ти вважаєш