Читати книгу - "Між нами контракт, Кетрін Огневич"

Крістіна

Боже, ну чому він такий до біса проникливий? 

Не може ж він знати мене прям так добре... чи може? Я дивлюся на Влада, і бачу, як він хмуриться. О так, йому однозначно не сподобалась моя відповідь. Але, чорт забирай, на що він розраховував? Він думав, що я гратиму роль слухняного звірятка і робитиму все, що він захоче? Хай йому грець! У мене завжди була своя думка, і я не соромилася її висловлювати. Мені все одно, подобається йому це чи ні. Але чомусь якійсь частині мене, тій маленькій дівчинці, яка все ще вірила в кохання, було не все одно. Їй хотілося знати, що ж він думає про це, що він відчуває. Ну от чому я почуваюся так безглуздо, перебуваючи поруч із ним? Відповідь проста - я не знаю.

— Ні, зовсім не це я хотів почути, Лисенятко. Ти серйозно віриш у те, що зараз сказала? Тому що особисто я - ні. 

— Що-що, вибач? — перепитала я, не вірячи своїм вухам, бо мені здавалося, що все це якась слухова галюцинація.  

— Що чула! — зухвало сказав хлопець, від чого я трохи здивувалася.  

— Т-так. У сенсі, так, я вірю, — пробурмотіла я, намагаючись повернути впевненість своєму голосу, хоча він це помітив. 

— А ось я так не думаю... — Влад нахилився нижче, ув'язнюючи мене в пастці своїх рук, порушуючи кордони особистий простір.  

— Ти не міг би... відсунутися? 

— Ні, мені й так зручно. 

— Ну, а мені ні.  

— Чому ж? 

— Ти порушуєш мій особистий простір, — тихо пробурмотіла я собі під ніс, коли він нахилився ще нижче, і я відчула його подих на своїх губах. 

— А раніше ти так не вважала, Лисенятко. Як на мене, тобі дуже навіть подобалося, коли я порушував твій особистий простір.

— Oh my God, щось такого не пригадую, — кажу я, намагаючись вдавати, що мене зовсім не збентежив його коментар з цього приводу.  

— Не пам'ятаєш? Так я можу тобі нагадати, Лисенятко... Хочеш? 

— Н-ні.... — пробурмотіла я, намагаючись відсунутися від нього, від чого посмішка хлопця стала ще ширшою.  

— Впевнена? 

— Так! 

— Гм... То ти, виходить, не проти? — запитав він, грайливо пограючи бровами, від чого я зніяковіла ще більше. 

— Що? Ні! Я не це мала на увазі! Ти... Ти не так мене зрозумів! І взагалі... Відпусти! Мені... Мені огидно перебувати поруч із тобою, і... 

— Гидко? — здивувався хлопець, від чого потім пролунав тихий сміх. — О ні, я так не вважаю, руденька!  Якби тобі було так уже огидно перебувати поруч зі мною, не думаю, що ти б повернулася в ліжко. 

— Ти занадто про себе високої думки, Жданов! Тобі не казали, ні? 

— Гм, дай подумати... Щось не пригадую такого, Лисенятко. Хіба що, це була одна така маленька, ну прям дуууже підступна лисичка...  

Дідько, ну як він примудряється увігнати мене в фарбу ще більше, ніж зазвичай? Жах! Ну чому? Чому перебуваючи поруч із ним, я завжди так ніяковію?  

— Навіть не знаю, хто б це міг бути. І взагалі, Жданов, совість у тебе є? Я, між іншим, спати хочу! 

— А більше ти нічого не хочеш? — Гм, запитання цікаве. І дуже двозначне... Боже, ну чому я намагаюся знайти в кожній його фразі якийсь прихований підтекст?  

— А тобі є, що мені запропонувати, Жданове? — відповіла я запитанням на запитання, і повернула йому ту саму підступну посмішку, якою він мене нагородив раніше.  

— О, Лисенятко, ти навіть не уявляєш, як багато я можу тобі запропонувати... 

— А може, я нічого не хочу від тебе? 

— Справді? 

— Так.

— Впевнена? 

— На всі сто!

— І чому я тобі не вірю, Лисенятко? 

— Я не прошу тебе вірити мені, Владе. Просто відпусти це і забудь.

— Що ж, раз ти так просиш, руда.

***

На щастя, вранці ми виїхали з будинку, де жили батьки Влада. Як не дивно, опинившись у нашій квартирі, я відчула свободу. Чому свободу, запитаєте ви? Та тому що в будинку Жданових, під пильним поглядом глави їхнього сімейства, мені здавалося, ніби я задихаюся. Настільки лякав мене батько Влада, що я страшенно боялася його. Один чорт знає, що коїться у нього в голові... 

Користуючись нагодою, поки Влад пішов приймати душ, я відправила повідомлення Олегу. Щойно він відповів на моє повідомлення, я відчула полегшення. Як не крути, але це було дуже ризиковано - прокрастися до кабінету Жданова-старшого і залишити приховану підпрограму, що зможе передавати Олегу всі дані з ноутбука. Влад, звичайно ж, не знав, які махінації я витворяла за його спиною. І слава богу, нічого йому про це знати. Ще не вистачало, щоб він дізнався про це і доповів про все своєму татусеві.

Я досі сумнівалася, на чиєму він боці, тому вирішила не розповідати йому про свій план. Видаливши повідомлення з телефону, я одразу ж поспішила до старої кімнати, де досі були мої речі. Звичайно ж, у голові все ще спливали спогади про ту ніч, але я намагалася не думати про це. Однак побачене змусило мене завмерти на місці - шафа відчинена навстіж і абсолютно порожня. Хвилиночку, куди поділися мої речі? У мені піднімалася хвиля паніки, коли я вискочила з кімнати, а потім зайшла в кімнату Влада. Відкривши шафу, я побачила, що мої речі дивовижним чином перекочували сюди. Так-так, а ось це вже цікаво... 

— Щось не так? — почувся голос цього нахаби, і я озирнулася, подумки готуючись вилаяти його по повній програмі , як раптом у мене просто забракло слів. Мій погляд зупинився на його грудях, по яких невеликими доріжками стікали вниз краплі води. А ще на його ребрах я побачила тату - серед густої трави виднілося маленьке лисеня, яке здавалося дуже навіть справжнім. Я мимоволі наблизилася до Влада і обережно пройшлася кінчиками пальців малюнком, переконуючись у тому, що він справжній. 

— Ти зробив тату? 

— Так.

— З лисицею.

— Саме так, —  задоволено протягнув він, коли я обвела контур малюнка і відчула, як затремтіли м'язи його живота під моїми пальцями. 

— Навіщо? 

— Щоб довести, що мої почуття до тебе реальні, Лисенятко. Хіба це не очевидно? 

— Але... 

— Дай вгадаю, зараз ти знову почнеш співати дифірамби про те, що все це нереально і бла-бла-бла. Так от, поки ти не почала робити це, я хочу, щоб ти знала - я кохаю тебе, Крістіно. Кохаю тебе всім серцем. І нехай мені боляче від того, що ти все ще не довіряєш мені і шукаєш якусь каверзу, я все одно буду любити тебе. Мені начхати на батька, на його плани. Для мене важлива лише ти. І так буде завжди... — Я пильно придивляюся в його очі. 

— Ти ж розумієш, що тату буде нелегко звести, так? — нарешті кажу я, коли до мене знову повертається голос.  

— А хто сказав, що я захочу звести цей шедевр мистецтва, який завжди нагадуватиме мені про тебе? — відповідає він запитанням на запитання, від чого прикушую нижню губу, коли бачу підступну усмішку на губах хлопця.

— Адже ти розумієш, що зі мною тобі доведеться несолодко, еге ж?

— А то я сам не знаю, Лисенятко. Життя з тобою точно не буде нудним. До того ж, мені це подобається. 

— Я ж буду знущатися з тебе, — продовжую я наполягати на своєму, а в його очах бачу лише смішинки. 

— Звісно. А ще я завжди буду знущатися з тебе у відповідь, Лисенятко. 

— А ще буду пустувати... 

— Як же без цього? 

— І буду влаштовувати істерики з приводу і без. Ти ж знаєш, я люблю це робити.

— Ну, це явно доводить, що ти точно дівчина, а у вас всіх свої таргани в голові. 

— А ще я довго буду пригадувати тобі, якою дупою ти можеш бути. 

— Гей, неправда! Може, раніше я таким і був, але зараз вже точно ні! — обурився Влад, чим викликав у мене посмішку. У цьому він усе-таки має рацію. Він і справді змінився... 

— Ти ж розумієш, що я вб'ю тебе, якщо дізнаюся, що ти мені зраджуєш? — запитую я, дивлячись на нього своїм найгрізнішим поглядом, від чого Влад розсміявся. 

— Ой, Лисенятко, а ти смішна. Ти таким чином намагаєшся сказати, що мені не спекатися від тебе? 

— Саме так. 

— Що ж, це чудово. Чи означає це, що у тебе до мене є почуття? 

— Думаю, так. 

— Думаєш? — посміхається він, а потім обіймає мене за талію і тягне на себе, від чого я буквально врізаюся в нього.  

— Ага. Думаю. Ну, знаєш, це такий процес, коли... — починаю я пояснювати йому, але він нахиляється і цілує мене в губи, тим самим змушуючи мене забути про все на світі. 

— Обожнюю, коли ти вмикаєш всезнайку, — муркоче він, коли він відсторонюється, і проводить рукою по моїй щоці.  

— Обожнюєш? А мені здається, ти казав, що любиш мене!

— Люблю, обожнюю, божеволію від тебе... Називай, як хочеш... — пробурмотів він, втупившись носом у мою маківку. 

— Упевнений, що я того варта?

— На всі сто. 

— Упевнений, що любитимеш мене до кінця життя? Не передумаєш? 

— Я ні за що в житті не зміню свого рішення. І що за дурні запитання? У нас що, у прямому ефірі гра "Що? Де? Коли?", а? - Я роблю глибокий вдих, а потім обіймаю його за плечі, все ще дивлячись йому в очі. Сподіваюся, я про це не пошкодую. 

— Сподіваюся, ти не розлюбиш мене, тому що я збираюся засадити твого батька за ґрати...