Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

Ліне вклала Амалію в ліжечко з пляшечкою теплого молока. Вона ніколи не практикувала такого раніше і в подальшому теж не мала наміру продовжувати, але зараз їй потрібний був спокій для роботи.

Вона під’єднала диктофон до телефону й зручно вмостилася за письмовим столом.

«Це — подкаст, який ми пишемо в процесі роботи над справою, — почала вона і знову вловила дивне відчуття, коли говорила в простір, не маючи перед собою конкретного слухача. — Минуло трохи більше доби, відколи я розмовляла з Робертом Граном, однак за цю добу сталося дуже багато всього. Шість годин тому я покинула місце розкопу, де, як припускають, знайшли тіло його коханої, зниклої 1987 року. І ось цієї миті я йому телефоную».

Ліне набрала номер, у навушниках залунали гудки, а тоді Роберт Ґран взяв слухавку.

— Добридень, Роберте, — привіталася Ліне й зробила невеличку паузу. — Сподіваюся, ви знаєте про те, що відбувалося нинішньої ночі?

У телефоні захурчало, коли Роберт голосно вдихнув і видихнув.

— Так, — відповів він.

— Хтось вас повідомив, я маю на увазі, офіційно?

— Та ніхто не повідомляв. Я не така тут важлива персона, як батьки. Просто побачив новину в інтернеті.

— Я була там, — сказала Ліне.

— Я так і зрозумів.

— Що ви про все це думаєте? — Ліне сподівалася на вияв емоцій. — Про те, що її знайшли?

— Дивні відчуття. Усе якось ніби не насправді. Я сподівався, що це може статися, та водночас усе трохи неочікувано, — Роберт перевів подих. — Маю надію, що тепер нам стане відомо… хто її убив, як усе відбувалося…

Більше нічого Ліне не зуміла витягнути з Роберта, тож закінчила розмову й зателефонувала Лів Гове, щоб почути ще і її реакцію.

— Я була там зранку, — сказала Лів Гове. — Це ж недалеко від нас. Неприємно думати, що дівчина стільки часу пролежала там. Це ж означає, що вбивця хтось з-поміж місцевих мешканців.

— Що ви маєте на увазі?

— Що її викрали й убили тут, якщо вже тіло закопали поблизу місця, де вона зникла.

Ліне ніяк не прокоментувала припущення співрозмовниці, але вже ні на мить не вірила в теорію викрадення. Це однозначно була вигадка для прикриття злочину й зняття підозри з її невинуватого коханого.

Ліне закінчила розмову й прикріпила голосовий файл до решти інтерв’ю, щоб Даніель Леанґер міг братися до редагування. Потім взялася зачитувати на диктофон кілька завершальних коментарів, не маючи перед собою рукопису, лише блокнот з ключовими словами.

«У цьому епізоді ви почуєте, що саме вимагали викрадачі взамін на звільнення Надії Кроґ і чому ймовірно її тіло знайшли аж тепер, через двадцять шість років. Що ж трапилося насправді? Щось із викраденням пішло не за планом чи за загадковим зникненням Надії Кроґ криється щось зовсім інше?

Ми, автори цього подкасту, майже впевнені, що знаємо правду: справа ця заплутаніша, ніж нам досі здавалося, і водночас рішення значно простіше, ніж ми думали. Про те, що ми знаємо і кого підозрюємо у вбивстві Надії Кроґ, розповімо вам у наступному епізоді».

Ліне вимкнула диктофон, сиділа якийсь час задумавшись, а тоді зачитала вголос нову версію епілогу до передачі, уже не обіцяючи слухачам розкриття правди. Згодом переслала обидві версії Даніелеві й редакції — хай самі вибирають, що вважатимуть за потрібне. Хоча сама віддавала перевагу першій версії. Давні події уже не були для неї картиною з розмитими контурами, вона вже начеб знала, що відбулося насправді.

79

— На неї Катаріна наїхала? — запитав Вістінґ.

Стрункі стовбури дерев з шаленою швидкістю пролітали повз них по обидва боки дороги. Мартін не відповів, однак Вістінґ завважив порух його голови, ледь помітний кивок.

— Ти лише допоміг їй сховати тіло? Залагодив справу?

Авто перехнябилося, коли Мартін, не скидаючи швидкості, влетів у поворот.

Вістінґ потрактував його мовчання за підтвердження своїх слів. Але ж мовчазну згоду не запишеш на диктофон у рукаві куртки.

— Пам’ятаєш, я казав, що Катаріна зібрала валізу, очевидно, для в’язниці?

Мартін далі мовчав.

— Думаю, вона хотіла взяти на себе відповідальність за свій вчинок. За смерть Надії…

Вістінґ не знав, наскільки сильно може дозволити собі напирати на Мартіна саме цієї миті. Та що б він не робив і не казав, Мартін зберігав самовладання. Зараз він був за кермом — керував ситуацією.

— Код на кухонному столі, — раптом озвався він. — То була схема, де поховане тіло Надії.

Катаріна, певним чином, розв’язала їм загадку з самого початку, залишивши записку на кухонному столі. Мартін, навіть якби хотів її знищити, то вже не зміг би, бо сам послав сусіда до будинку задля підтвердження свого алібі й водночас зв’язав собі руки. Стайнар Вассвік неодмінно розповів би поліції, що бачив рукописну записку на столі. Якби записка зникла, це відразу викликало б підозру.

Авто знову накренилося. Мартін замовк і ще більше натиснув на газ.

Вістінґ глянув на дорогу. Попереду простирався довгий рівний відтинок автостради. Назустріч мчав навантажений лісовоз.

80

— Авто почало рухатися, — відрапортував Нільс Гаммер, прикипівши поглядом до монітора.

Червона цятка, яка ідентифікувала точку перебування автомобіля Мартіна Гауґена, зрушила з місця.

— Вони їдуть додому, — кивнув Адріан Стіллер.

Задзвонив мобільний Гаммера. Він відповів, довго слухав співрозмовника й домовився, що йому перешлють фото й інші документи, потім обернувся до решти.

— Це — поліція Трьоннелаґа. У ґрунтовому зсуві на шосе Е6 знайшли кістки. Є усі підстави стверджувати, що це — людські рештки.

— Катаріна Гауґен, — нітрохи не сумніваючись, сказав Адріан Стіллер і обернувся до Крістіне Тііс. — Час виписувати ордер на арешт!

Прокурор мовчки кивнула й вийшла з лабораторії «КК».

— Як проведемо арешт? — запитав Гаммер. — Де його братимемо?

— Десь по дорозі. Після того, як він відвезе Вістінґа, але ще не добереться додому.

Гаммер глянув на монітор.

— У нас не більше сорока хвилин, — прикинув він час і заходився шукати в мобільному номер телефону. — Там потрібна підмога. Він, імовірно, озброєний.

Стіллер кивнув, не зводячи очей з червоної цятки на моніторі. Цятка не рухалася.

— Може, треба перезавантажити чи що? — запитав він, пам’ятаючи, що комп’ютер уже, бувало, й раніше зависав.

— Та ні, не треба. — заперечив Гаммер. — Рух авта фіксується в реальному часі.

Однак послухався таки Стіллера й натиснув клавішу. Зображення на моніторі на мить зникло й знову з’явилося. Червона цятка далі стояла на тому самому місці, на шосе.

— Вони зупинилися, — промовив Гаммер. — Щось трапилося…

81

Коли два авта розминалися, тиск повітря від лісовоза розгойдав пікап.

Мартін щосили натиснув на гальма і різко звернув