Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

випустив усіх мурах одразу, і вони юрбою кинулись до собору. Це втішило і дуже зворушило мене, і я пішов до сусідньої кімнати, щоб записати свої спостереження. Але коли я повернувся, всі мурахи вже відступились від своїх переконань і перейшли до магометанського віросповідання. Мені стало ясно, що я поспішив з висновками, і, зрозуміло, я почував себе ображеним і приниженим. Вже менш упевнено я продовжував свої досліди. Я клав цукор в один храм, потім в інший, доки не перебрав усі. Результат був однаковий: в який би храм я не поклав цукор, мурахи негайно переходили до відповідної віри. Все це переконало мене в тому, що в питаннях релігії мураха – повна протилежність людині: людина прагне лише до одного – знайти єдину, істинну церкву, тоді як мураха шукає таку, в якій був би цукор.

 

* * *

Характерна риса американців – брутальність. Ми – неввічлива нація. В цьому відношенні ми стоїмо набагато вище – чи нижче, чи осторонь – від інших націй, як первісних, так і цивілізованих.

Нас називають винахідливою нацією, але інші нації теж винаходять. Нас називають хвалькуватою нацією, але інші нації теж вихваляються. Ще нас називають енергійною нацією, але є й інші енергійні нації. Тільки у відношенні неввічливості, невихованості, брутальності ми поза конкуренцією, доки ще нема відомостей з пекла.

 

* * *

Зморшки повинні бути лише слідами колишніх посмішок.

 

* * *

«Ми обстоюємо своє право поводитись з нашими службовцями так, як ми вважаємо доцільним»,– сказав англійський залізничний магнат.

В Йоганнесбургу власник великої шахти сказав: «Ми не називаємо наших негрів рабами, але вони є рабами і повинні, вважаємо ми, залишатись у такому стані».

 

* * *

Церква тут,54 як і скрізь, держиться тільки тим, що вона – ворог прогресу і перешкоджає йому, але як тільки прогрес перемагає, вона залічує це до своїх заслуг.

Все, що церква проклинає,– живе; все, чому вона чинить опір,– розквітає. Наприклад: боротьба проти рабства, вчення про еволюцію.

 

* * *

Сатана (до новоприбулого, роздратовано): «Лихо з вами, чікагцями; ви думаєте, що ви найкращі люди в пеклі, тоді як вас просто найбільше».

 

* * *

Якби Христос тепер був тут, він став би ким завгодно, тільки не християнином.

 

* * *

Мені прислали подивитись біблію, якій вже 250 років (це колишня власність шведської королеви Крістіни). Вона велика і нецікава, як порожня скриня. Три дні була вона у нас у кімнаті, і ми стомились від почуття відповідальності. Для людей, які цінують такі антикварні речі, вона, мабуть, багато коштує.

 

* * *

Завдяки милості господній, ми в Америці маємо такі три невимовно дорогоцінних дари: свободу слова, свободу совісті і можливість ніколи не користуватися ними.

 

* * *

Один з доказів безсмертя душі полягає в тому, що в нього вірить незліченна кількість людей. Вони вірили також, що земля плоска.

 

* * *

Взагалі краще заслуговувати на повагу і не користуватися нею, ніж користуватися нею і не заслуговувати на це.

 

* * *

Коли ви з почуттям задоволення закінчили свою статтю, тут тільки і треба починати її писати. На цей час ви починаєте ясно і логічно розуміти, що ж, власне кажучи, бажаєте сказати в ній.

 

* * *

Живімо так, щоб нашу смерть оплакував навіть трунар.

 

* * *

Ніхто, крім мертвих, не користується свободою слова.

Нікому, крім мертвих, не дозволяється казати правду.

В Америці, як і всюди, свобода слова – тільки для мертвих.

 

1892–98

 

ЛЮДИНА, ЩО СПОКУСИЛА ГЕДЛІБЕРГ

 

I

 

Це сталося багато років тому. Гедліберг мав репутацію найчеснішого, найбездоганнішого міста у всій окрузі. Він зберігав за собою цю бездоганну репутацію протягом уже трьох поколінь і пишався нею більше, ніж усіма іншими своїми здобутками. Гордість його була така велика, і йому так хотілося увічнити себе, що він почав утовкмачувати засади чесності навіть немовлятам у колисці, і поклав ці засади в основу їхнього виховання й на дальші роки. Мало того, з шляху підростаючої молоді усували всі спокуси, щоб чесність молодих людей могла міцніти, гартуватись і входити їм у плоть та кров. Сусідні міста заздрили чеснотам Гедліберга і кпили з нього, називали його гордість чванством. Але вони не могли не погоджуватися, що Гедліберг – справді непідкупний, а приперті до стіни мусили визнавати, що вже самий факт народження в Гедлібергу – це найкраща рекомендація кожному молодикові, що покинув рідне місто в пошуках вигідної посади десь на чужині.

Аж ось якось Гедлібергові не пощастило: він скривдив одного проїжджого, можливо, навіть не здогадуючись про те і, напевне, не жалкуючи про вчинене, бо Гедліберг був сам собі голова і його мало обходило, що саме про нього думають інші. Проте цього разу слід було б зробити виняток, бо вдача у того проїжджого була зла і мстива. Провівши весь наступний рік у мандрівках, він не забув заподіяної йому кривди і кожної вільної хвилини тільки й думав, як віддячити своїм кривдникам. Багато планів народжувалося у нього в голові, і всі вони були непогані. Бракувало їм тільки одного – розмаху. Найскромніший з них міг би згубити десятки людей, але мстивець намагався придумати такий план, який охопив би весь Гедліберг так, щоб ніхто з його мешканців не уникнув спільної кари. І ось, коли, нарешті, на думку йому спала блискуча ідея, все його єство запалало злим торжеством, а мозок зразу ж запрацював, складаючи підступний план.

«Так,– думав він,– отак я й зроблю: я спокушу все місто!»

Минуло півроку, і цей чоловік з’явився в Гедлібергу і годині о десятій вечора під’їхав візком до будинку старого касира, що служив у місцевому банку. Він вийняв із візка торбину, взяв її на плече і, пройшовши двором, постукав у двері. Жіночий голос відповів йому:

– Прошу!

Чоловік зайшов, поставив свою торбину біля залізної грубки у вітальні і чемно звернувся до літньої жінки, що читала при лампі «Місіонерського вісника».

– Будь