Читати книгу - "Клас пані Чайки"

— Потанцюємо? — спитала вона. — Щоправда, я трохи накульгую, бо мені недавно гіпс зняли, але я радо… — далі Каміла не розчула, бо Олек із Каською пішли танцювати.

— Ну, я знав, що тебе тут зустріну, — почувся біля неї дивно знайомий голос. Каміла озирнулася й побачила Кшисека, об’єкт своїх мрій у першому класі гімназії. Того, що його вона так легко змінила на Олека. Зараз він стояв перед нею, високий, із невеличкою борідкою. Кшисек був із дівчиною.

— Познайомтеся: Каміла, Моніка, — відрекомендував він. — Нещодавно, під час канікул, я розповідав про тебе.

Каміла здивовано глянула на нього. «Розповідає про мене своїй дівчині? У чому справа?» Але Кшисек незворушно продовжував:

— Я казав, що ніколи не зустрічав дівчини, котра б так класно каталася на лижах, як ти.

— Цього року я теж каталася, — відповіла Каміла, і настрій у неї покращився. — Їздила з батьками до Альп.

— А й справді… Альпи! — Кшисек посміхнувся. — Мабуть, тоді, у Шклярській Порембі, ти провела єдині канікули в Польщі, еге ж? — поцікавився він, але відповісти Каміла не встигла, бо Моніка потягнула Кшисека танцювати.

Каміла залишилася сама. Вона трохи постояла на порозі кімнати, спостерігаючи за парами, котрі кружляли в танці. За Олеком, на чиє мускулясте плече поклала голову Каська, Чорним Міхалом, який поправляв квітку у волоссі Кінги…

— Як справи?

Войтек легенько торкнувся її плеча. Каміла здригнулася.

— Так собі.

— Каська вже всім розпатякала, що тут перебувають три об’єкти твоїх колишніх зацікавлень.

— Стули дзьоба, — буркнула Каміла.

— Можу й стулити, — відповів Войтек. — Я думав, ти хочеш поговорити.

— Забагато ти собі дозволяєш, — Камілин голос був настільки неприємним, що Войтек аж сахнувся. — Ти для мене лише товариш. Товариш! Зрозумів? І якщо тобі здається, що станеш кимсь більшим, то помиляєшся.

— Тоді я тобі дещо скажу, — просичав Войтек, і було помітно, як він розлютився. — Коли ти спілкувалася зі мною в інтернеті, мені здавалося, що ти зі мною щира. Але нехай! Не хочеш? Все, кінець. Бути тобі товаришем? Буду. Причому таким, як більшість у класі. Не телефонуй до мене, не пиши, не шли есемесок. Одне слово, не спілкуйся взагалі. Я звичайним товаришем тобі бути не можу. І не хочу, щоб ти мене так принижувала, як зараз, чи вчинила зі мною так, як з Олеком. Передумаєш — подзвони. Сподіваюся, що не станеться, як із Чорним Міхалом, котрим ти зацікавилася тоді, коли він знайшов собі Кінгу. У тебе жахливий характер. Сам не можу зрозуміти, що мені в тобі подобається і що подобається іншим! Певне, ми всі ідіоти. — Останні слова Войтек майже вигукнув.

Це був черговий день, коли Чорний Міхал не прийшов до школи. Воно наче й рання весна, але, якби хлопець застудився, Кінга напевне щось би про це почула. Проте ніхто із класу нічого не знав про Міхала. Першого дня його відсутності Кінга дуже непокоїлася. Наступного просто була у відчаї. Міхал не брав слухавку, удома ніхто не відчиняв дверей. Мобільний мовчав, як проклятий.

Лише третього дня Кінга отримала есемеску: «Зайди ввечері».

«Ага, зайди ввечері. Легко йому писати, — подумала дівчина. — Спершу три дні не подає ознак життя, а тоді, ніби нічого не трапилося, присилає есемеску з таким текстом».

Усе пообіддя вона провела в роздумах. Іти чи не йти до Міхала? Подзвонила до Малгосі.

— Як на мене, йди. — Почувся в слухавці голос подруги. — Мацек колись сказав, що в таких справах, як кохання чи дружба, немає чого дуже гоноритися.

— Але ж не всі так уважають. Глянь на… — вона хотіла сказати про Камілу й історію з Міхалом, проте прикусила язика. Швидко попрощалася з Малгосею й почала готуватися до виходу. Та подумки все ж поверталася до Каміли й Міхала. До історії, котра віднедавна не давала їй спокою. Дівчині не хотілося думати про погане. Не зараз, коли Міхал озвався після трьох днів мовчанки. Проте їй не вдавалося опанувати підозр. Може, його поведінка пов’язана саме з Камілою?

Кінга протирала обличчя тоніком. Із дзеркала на неї дивилося ледь порожевіле обличчя. Їй хотілося гарно виглядати сьогодні. «Бо, може, Міхал… бо, може, Міхалові… бо, може, з Міхалом…» — Кінга боялася закінчити думку, яка так її хвилювала. Вона відганяла її, як набридливу муху, й зосереджено розчісувала волосся. Невже Міхал чекає на неї, щоб повідомити щось неприємне?

Коли Міхал відчинив двері, Кінга побачила зовсім іншу людину. Він аж на виду змінився.

— Добре, що прийшла, — проказав і, не дозволивши Кінзі роздягнутися, заховав обличчя в її волоссі.

— Що сталося? — запитала вона й зрозуміла, що всі сумніви й думки, які переслідували її останніми днями, були дурні й дитячі.

Сталося щось серйозне. Міхал мовчав. Нарешті прошепотів:

— Мама в лікарні.

— Нещасний випадок?!

— Ні… не це, — відповів Міхал і, випустивши Кінгу з обіймів, мовчки допоміг дівчині зняти куртку. — Чаю хочеш? — запитав, як увійшли до кухні.

— Ні. Що трапилося?

— Я не знаю, що тобі сказати.

— Чого ти не знаєш? Міхале, благаю, поясни щось. Ти ж знаєш, що я… — Кінга затнулася. — Що я тебе…

Міхал затулив долонею її вуста.

— Знаю.

І знову запанувала мовчанка.

— Зроби й мені чаю. І варення додай, — сказала Кінга й важко сіла до кухонного столу. — Що з твоєю мамою?

— Вона кашляла. Цілими тижнями. Хрипіла, — тепер Міхал говорив швидко, уриваними фразами, дивлячись просто перед собою, утупившись у невидиму точку,