Читати книгу - "Клас пані Чайки"

— Може, я заскочу до тебе й підемо на іменини разом?

— Окей, — погодилася Каміла і, коротко кинувши: — То о п’ятій! — побігла до свого дому.

Войтек боявся цієї вечірки. Не знав, чи не зіштовхнеться знову з ворожістю класу. Мацек, щоправда, умовляв його, обіцяв, що все буде добре, але хто його знає?

Каміла теж переживала. Спершу боялася йти туди з Войтеком, а тепер непокоїлася з іншого приводу. А все тому, що Каська нині на перерві наче знехотя запитала:

— Якщо ти лазиш із Войтеком, то, мабуть, не матимеш нічого проти, якщо я займуся твоїм красунчиком Олеком?

— Я з Войтеком не лажу, — буркнула Каміла.

— Як це — не лазиш? Усі кажуть, що лазиш…

— Ми лише повертаємося разом зі школи…

— Хоча він живе в іншому напрямку…

— А ти звідки знаєш? — запитала Каміла, але відповісти Каська не встигла, бо задзеленчав дзвоник і почалася географія.

— Ти знаєш, про що ця ненормальна питала? — прошепотіла Каміла до Малгосі.

— Ну?

— Чи можна їй зайнятися Олеком…

— У неї геть дах поїхав на пункті хлопців. Учора вона навіть до Мацека дзвонила через це.

— Через що?

— Ну, через Олека. Допитувалася, чи він точно прийде на вечірку…

— А прийде? — запитала Каміла.

— А чого б і ні? Це ж Мацекові іменини, а він не влаштовуватиме двох різних вечірок для однокласників і для решти…

Розмову урвав суворий погляд географа. Подруги замовкли, але Каміла до кінця уроків не могла зосередитися. Думка про зустріч із Олеком її лякала. Дівчина не знала, як їй поводитися.

— Холера! Мені справді треба визначитися! — прошепотіла вона до себе трохи заголосно.

— Що ти сказала? — Малгося нахилилася до неї.

— Нічого, це я сама до себе.

— Хи-хи, тоді в тебе дуже розумний співрозмовник.

— А ти що купив? — поцікавилася Каміла, побачивши в руках у Войтека величенький пакунок.

Хлопець лише махнув рукою.

— Краще ти скажи, що в тебе.

Обоє повільно простували до Мацекового дому.

— Книжка про історію настільних ігор, — сказала Каміла, показуючи грубу книжку, загорнуту в подарунковий папір. — Здається, такої в нього немає. Малгося порозпитувала його маму. А ти? Що там у тебе таке велике?

— Я хотів було купити п’ятий том «Гаррі Поттера», але подумав, що в нього може бути…

— Мабуть, таки є. Знаючи Мацека, можна не сумніватися, що він простирчав у черзі півночі, а дорогою додому половину прочитав. Ну, скажи, що ти купив? — нетерпеливилася Каміла, яку заінтригував великий пакунок.

— Клітку.

— Що?!

— Клітку.

— А на біса йому клітка? — Каміла аж рота роззявила.

— А це не порожня клітка, — пояснив Войтек. — Вона із вмістом.

— Із чим це? З мавпою? — Каміла аж засміялася із власного дотепу.

— Ні, із пташкою.

— Ти що, здурів? І той птах сидить там у запакованій клітці?

— Ні, він у коробочці в рукаві куртки.

— А який це птах?

— Папуга. Німфа.

— Але ж він страшенно дорогий!

— Він мені нічого не коштував.

— Як це?

— У мене розмножилися папуги. Одного я залишив, а решту відніс до крамниці й обміняв на клітку й різні прибамбаси до неї.

— Я й не знала, що в тебе вдома птахи.

— Ти ж ніколи не хотіла до мене зайти, то й не знала.

Подарунок Войтека викликав загальне зацікавлення гостей і, власне, дозволив подолати неприязнь, котру все ще відчувала до нього більшість класу.

Папужка був чудовий. Довідавшись, що це самець, Мацек відразу назвав його Дженджиком. Усі з’юрмилися навколо клітки й спостерігали за птахом, якого приголомшила несподівана зміна звичного оточення.

— Книжки я тобі не купував, бо в тебе однаково є інтернет. Там ти знайдеш більше інформації про німф, аніж у щонайкращих довідниках, — сказав Войтек і терпляче заходився пояснювати, навіщо Дженджикові люстерко, гойдалочка й обліплений зернятками качан.

Каміла спостерігала за всім, що відбувалося. За пташкою, котра нервово тупцяла з лапки на лапку, сидячи на своїй жердині, Войтеком, який розповідав, що папуги можуть нищити речі, але доглядати за ними нескладно. Дивилася на Алекса, який уперше в житті зацікавився Войтековою розповіддю.

— А вони часто говорять?

— Весь час. Іноді хочеться гримнути на них: «Стули дзьоба!»

— І стуляють?

— Ні, але бачу, що мені теж можна відкривати свого дзьоба у твоїй присутності, — звернувся Войтек до Алекса, і всі довкола вибухнули реготом. Каміла теж засміялася.

— Зі мною ти почувалася, мов пташка в клітці? — почула вона голос Олека.

— Ні… це не те, — відповіла вона й потупилася.

— Із ним теж так вчиниш? — спитав хлопець і кивнув на Войтека.

— Він мені лише товариш… — заперечила Каміла.

— Це ти так думаєш, — відказав Олек. — Закладемося, що він думає по-іншому… — додав він і хотів щось додати, але в сусідній кімнаті залунала музика, і біля Олека й Каміли