Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

інтуристи, якось туди потрапив і артист Москонцерту… Поцікавтесь, хто жив тієї доби у сусідньому з триста сьомим номері, маю на увазі той номер, який ближче до рогу будинку, до пожежної драбинки. З'ясуйте, де тинявся той чоловік чи жінка о пів на дванадцяту ночі? Ім'я… Так само: які ще туристські групи з Угорщини і ФРН зупинялися там від двадцятих чисел червня до шістнадцятого липня.

— Єсть, товаришу підполковник, зробимо! — відповів Бублейников.

— Вегер вам допоможе.

— Капітан має для вас нові відомості. Передаю трубку.

— Дмитре Івановичу, щойно викликав мене Ужгород. Тільки поклав трубку, ви подзвонили. Дуже цікаві речі. Один турист з угорської групи, що зараз повертається додому, зробив заяву про служителя Київської лаври, в якому впізнав колишнього воєнного злочинця. Прізвища він не пам'ятає, але словесний портрет дуже нагадує «брата Симеона». І він його теж називає Симеоном.

— О! — тільки й зміг вимовити Коваль. — Усе стає на своє місце!.. Іду до вас, Василю Івановичу!..

VII. Після 16 липня
1

Приїхавши з Ужгорода на спортивну базу «Динамо», Коваль відразу пішов до Латориці, захованої серед високих грабів і дубів.

Сонце уже зачервоніло над кронами, і густо заліснений правий берег, на якому зупинився підполковник, почала оповивати легка фіолетова сутінь.

Коваль глянув униз. Латориця струміла, здавалося, прямо під ногами, підмиваючи грузький берег.

Дмитро Іванович задумливо дивився на річку. Сонце сідало над дамбою, що відгороджувала колгоспні плантації. На протилежному боці, на просторому лузі, лягала довга тінь від самотньої дикої груші, паслася череда, і до Латориці глухо долітав брязкіт калатала, почепленого корові.

Навколо стояла така тиша, що чулося, як шарудить під крутим берегом бистра вода. Було тихо і сумирно. І зовсім безлюдно. В ці дні на спортивній базі не було ніяких зборів, і єдина жива людина — сторож, угорець Пішта, який знав лише кілька українських слів, не заважав Ковалю почувати себе самітником. А зараз і він сидів десь у кущах, під берегом, і рибалив.

Підполковник спустився до води сходинками, вробленими в берег, і ступив у човник, що загойдався під ногами, сіпнувся було за стрімкою водою, але, затриманий ланцюгом, повільно посунувся назад.

Дмитро Іванович витяг «Біломор», сів на лавочку і закурив. Спіймав себе на тому, що ні про що не думає, голова порожня, мов перекинута макітра.

Уже кілька днів відчував ніби якусь душевну втому, нез'ясовану нудьгу. І сьогодні, здивувавши усіх, він раптом утік з готелю сюди, на Латорицю, де можна було вільно зібратися з думками. Майор Бублейников не Знав, як і поставитися до цього ковалівського «фокуса». Він уже трохи звик до несподіванок, якими обдаровував його підполковник, «але покинути все у розпалі»!.. Тур, довідавшись, що Коваль махнув на спортивну базу, тільки й сказав: «Після цього йому пряма дорога на пенсію». Але найбільше засмутився Вегер. Коли покидає поле бою командир, що залишається робити солдатам?

Поїхавши сюди, Дмитро Іванович і не сподівався, що його турботи розчиняться у лісовому шелесті, пташиному гомоні, у чистому повітрі чи підуть за водою. Йому треба було побути на самоті, як він говорив, «замкнутися на себе», бо настав такий час. Він навіть Наталю не схотів узяти з собою, хоч як просилася.

Згадка про дочку привела Коваля до думок, від яких намагався поки що відмахнутися: про сім'ю, Ружену…

Наталя не раз казала, що пора йому одружитися. Доброзичливо посміхалася, розповідаючи, як Ружена дзвонила додому. Либонь, тому, що сприймала це поки що як батькову примху, до якої можна ставитися спокійно. Але що вона скаже, коли Ружена з'явиться в їхньому домі?

Час минав. Від невпинного бігу річки, яка, здавалося, несла і його, Коваля, разом із човном, з опалим цвітом дерев кудись у далечінь, йому ставало легше на душі. Стрімкий рух Латориці наче знімав утому, розвіював і повертав сили.

Втім, депресія не дуже непокоїла підполковника. Упізнавав знайомі риси цієї душевної втоми і вірив, що вона — тимчасова. І головне, така відчуженість від конкретних дрібних справ, від збирання речових доказів, розмов із підозрюваними і свідками з'являлася у Коваля лише тоді, коли назрівала розгадка таємниці. Вже як набридало копатися у справі, тулити одну деталь до одної, коли хотілося забути про неї і вабила природа — чи свій садочок, чи річка, ліс, безлюддя, — розумів, що ось-ось знайдеться відповідь на всі запитання.

Хоч Довгий з Клоуном, і чернець Симеон, і Ернст Шефер ніби відійшли від нього, але все одно мозок і далі напружено працював над тим, що не вдалося осягнути наскоком. Можливо, тому й замкнувся для зовнішніх подразнень, щоб не допустити нових запитань, поки не буде знайдено відповідь на уже поставлені…

Повновода Латориця усе мчала й мчала повз Дмитра Івановича. У цьому вічному русі було щось незбагненно величне. Коваля усе дужче охоплювало почуття душевного спокою. Адже вбивство Іллеш ось-ось буде розкрито, з Руженою все влаштується, і тривоги відійдуть у минуле… Зрештою, з часом усе відходить від людини: що то значать щоденні турботи, дріб'язковий клопіт проти цього невпинного руху у вічність, проти отакого плину ріки, яка ніколи не вмирає, чимало бачила на віку ї могла б багато що розповісти про одвічну боротьбу добра і зла на землях, по яких протікає.

Поглядаючи зараз на Латорицю, Коваль згадав і Ворсклу — ріку свого дитинства.

Зовсім не схожі ані водою, ні берегами — спокійна, в золотій облямівці пісків і зелених лісів Ворскла і примхлива, замулена Латориця — вони все ж були мов дві сестри.

Дмитро Іванович згадав свою дружину, і йому раптом здалося, що Зіна не померла, не зникла без сліду, а розлилася по рідній землі Ворсклою, на берегах якої