Читати книгу - "Захребетник"

— А якщо його вбити? — запитав гачка-батька фон Тирле, відчуваючи жах від самого цього запитання. — Я про снулля. Вбити, зловити, заґратувати. Зітерти в порошок. Найняти ловця-морфініта. Навиворіт вивернути гадину! Що тоді буде?

Гачок зітхнув.

— Ще гірше буде. Так, сни перестануть снитися. Але ти почнеш деградувати: не щодня, а щогодини. Вигляд нетопира? — забудь, пташок. Туман? — навіть кашею не розтечешся. Ікла затупляться. Погляд утратить демонічність. Від самого запаху осики тебе трястиме. Від часникової лушпайки покриєшся виразками. Про срібло я навіть казати не хочу. Тільки вимовлять: «Срібло!» — а ти вже весь гориш.

— А голод? Спрага?

— Із цим — навпаки. Жерти захочеш, немов рік зі склепу не вилазив. І що найприкріше — питимеш, і не напиватимешся.

— Надовго?

— Поки новий снулль не з’явиться. Чекати маєш його, як порятунку. Зрозумів, дурненький?

Із розповіді гачка складалося враження, що він говорить не з чужих слів. Надто вже дрижали пазуристі батькові пальці. І губи він облизував: пересихали від монологу.

— Я зрозумів, — кивнув «пташок».

Реджинальд фон Тирле, еталонна одиниця вампірів Брокенгарца, не знав, що колись йому доведеться благати нещадного венатора відпустити мерзотника-снулля на волю.

За вікном скрипки заграли танцювальну.

Почався шум. Підпила юрба проходила повз «Дракона й Лілію». Слухаючи смутну повість фон Тирле, якось забулося, що в місті — Вальпургіналії. Сміх, пустотливі вигуки здалися недоречними, як на похоронах. Пронизливий дискант злетів над загальним гомоном, угвинтився в небеса, підсвічені далеким феєрверком, і розсипався бешкетною частівкою:

Юрба закричала від захоплення, вимагаючи продовження, — і раптом затихла. З готелю вибіг хазяїн, наполегливо вимагаючи спокою. 3,7 еталона — це вам не грифон начхав! У номерах відпочивають пожильці, стомилися за день, прошу дотримуватися тиші, буду скаржитися — і все таке.

— Це Брокенгарц, — криво посміхнувся вампір, коли веселуни, замість того, щоб послати хазяїна в чертоги Нижньої Мами, почали спілкуватися пошепки й навшпиньках відійшли подалі. — Чули? На прощання скрипалі заграли колискову. — «Спи, моя радість, засни…» І я не хочу позбавляти вас сну, пане. Пообіцяйте, що відпустите мого снулля, і я піду.

— А якщо я не дам обіцянки? — запитав Фортунат.

— Я все одно піду. Що я можу вам зробити? Солі на хвіст насипати? Ви мене в баранячий ріг… Скажете, був вихід? Запитаєте, чого ж я не наклав на себе руки, якщо так страждаю?

Він нахилився вперед, намагаючись заглянути венатору у вічі.

— Батько сказав: вампір-самогубець навічно залишається у своїх снах. Ви розумієте? Не половину існування, а все життя. І день, і ніч. У смердючому підвалі. Біля сміттярки. Ні, я не зможу. Від самої думки про це мене кидає в холодний піт, хоча мертві не пітніють. Інакше я давно б… Адже це просто: укопав осиковий кіл у землю й упав обличчя уперед. Думаєте, я б злякався? Ех, ви… Я був кірасиром. За життя. Гідно показав себе під Трендау. Орден Вічного Мандрівця з бантами. Не вірите?

Мисливець на демонів промовчав.

Вірилося слабко. Цей голомозий, нервовий бідака — один із тих молодців-кірасирів, чия божевільна, самогубна атака під Трендау не тільки врятувала життя курфюрстові Боніфацію, що потрапив в оточення, але й повернула військову удачу спиною до переможців, що вже тріумфували від щастя?! Уявити фон Тирле в сідлі? Палевий колет, галуни на обшлагах? Каска й кіраса, чорна зі сріблом? На грудях сонцем сяє золотий герб Брокенгарца?

У руці — довгий палаш, рот розчахнутий несамовитим криком?

Уява відмовлялася підкорятися.

— Не бійтеся, пане, — замість відповіді сказав Фортунат. — Я зроблю все, щоб ваш снулль звільнився. Тирулега не відмовить. Ми випустимо снулля у віконце, і він…

— Скажіть… Який він на вигляд?

— Хто?

— Мій снулль!