Читати книгу - "Свій час"

зад одразу в джинси, залізав на верхівку терикону, що плавив жаром підошви кросівок, обідав у шахтарській їдальні під розлоге матюччя на адресу місцевої влади і прибрану в передвиборчі гасла любов до центральної, потім роздивлявся слайди на дірчастому куполі планетарію і опудало велетенського степового птаха в краєзнавчому музеї, і пив банкове пиво на краю водограю, що його, мов горобці, обсіли місцеві неформали…

Він уже ні в що навколо не в’їжджав і ні на що не реагував. Бракувало оперативної пам’яті, як скаржився регулярно його старенький ноут. Внутрішні файли сипалися з перевантажених комірок, гублячись дорогою, і не було надії колись повернути цю інформацію, скинуту на повному ходу шаленого часу. Отже, того минулого разу, коли вони полетіли вдвох на море, Арна його жаліла, не розганялася на повну котушку, та й у житті їй, мабуть, теж доводилося пригальмовувати, зважати на чужий час, із її недолугою командою, організаторами концертів, глядачами… Так, сьогодні ж увечері ще й концерт. А потім пиятики-посиденьки-шашлики з кадаврами у якихось давніх друзів, а опівночі на вокзал, і знову потяг, куди ми далі — та пофіг.

Я так не можу.

Він не просив пощади вже не через гонор чи сором, а лише тому, що не міг упіймати слушного, та ні, будь-якого, бодай найкоротшого моменту.

Коли Арнин голос залунав зі сцени, перекриваючи палким шепотінням інструментальну какофонію, Богдан упав долілиць на незмінну канапу в гримерці, до липкого целофану щокою — і провалився в убивчий сон, немов покотився із залізничного насипу, на повній швидкості рвонувши стоп-кран.

Мабуть, вони про нього забули. Прокинувся від брязкоту ключів і стишеної старечої лайки, що на неї десь за дверима впевнено і навідліг відповіла дзвінким шепотом невидима Арна. Сів, прокліпуючись; у чорнильній темряві прочинився блідо-світлий прямокутник і прослизнула досередини тоненька постать.

— Ну от, — мовила Арна. — Я відразу їм казала, що ти тут. Ідіоти.

— Чому? — сонно й дурнувато запитав Богдан.

— Думали, ти вшився.

Вона вже була тут, з ним, на ньому, скрізь; вона розганялася, тягнучи його за собою, і не лишалося нічого, крім як стиснути її пташині плечі, обійняти, притиснути, вгвинтитися — і рухатися разом із нею, набираючи обертів божевільної, нормальної нашої швидкості, вдвох, синхронно, в унісон… і трошечки чіпляючись, тримаючись за неї, як завжди.

І струшувало вузьку поличку в купе, ще незручнішу за канапу, але чи нам не все одно?.. і летів уперед — тук-тук, тук-тук, тук-тук — наш час.

А потім Арна спала, вона завжди відключалася миттєво і безтурботно, заряджаючи уві сні свої внутрішні акумулятори безрозмірної ємності, а він, Богдан, виспавшись за вечір, переповз до себе і валявся, дивлячись на смуги від ліхтарів, що бігали стелею: ми їдемо по цивілізованих місцях, напевно, скоро станція, забув запитати, в якому місті ми завтра виступаємо, — хоча навіщо це мені?..

Він раптом подумав, що жодного разу від початку гастролей, за весь так і не підрахований від першого числа час, не відкрив ноутбука, що його чесно взяв із собою, та де там — навіть не подумав, не згадав — жодного разу! — про те, чим переймався насправді. Моя фізика, моя тема, те, про що мені все життя не було з ким поговорити, але що завжди випереджало на уявний порядок усіх і все навколо, — заштопорилося, дало збій, відстало, попленталося, непотрібне, в хвості, я й забув. Я просто не мав часу.

Ноут лежав чорти-де, здається, під Арниною поличкою, не дістану; але ж можна бодай подумки змоделювати, прокачати від того місця, де я зупинився тоді, означити проблемні вузли, придивитися пильніше, подумати. Аби лише спершу сповільнитися, ледь-ледь, і ще трошечки, тому що думка не витримує такої божевільної швидкості…

…Він розплющив очі і знову замружився від яскравого сонця, і побачив Арну, яка сиділа на сусідній полиці, немов пташка на жердинці, підібгавши під себе коліна. Арна щебетала по мобільному, як видалося Богданові спершу, дуже швидко і тому незрозуміло, але потім, прислухавшись, він збагнув, що ще й чужою мовою.

Здається, французькою.

— Ні, героїв я люблю вигадувати сам. Вигадувати, створювати нових людей. Ясна річ, у житті трапляються такі колоритні персонажі, що є велика спокуса взяти і пересадити живцем на сторінки роману. Але я намагаюся з цим боротися. По-перше, не кожен характер витримає без фатальних спотворень і втрат пересадку з життєвої реальності в літературну, а по-друге, в сучасній прозі й без цього невиправдано зашкалює частка документалістики. Для автора художніх текстів усе-таки чесніше вигадувати самому, а не видивлятися, де що погано лежить, примножуючи ентропію. Тому, якщо ви надибали в моїй книжці когось зі своїх знайомих, то одне з двох: або я все ж десь злукавив з читачем і з самим собою, або мені вдалося переконливо вигадати.

(із останнього інтерв'ю Андрія Марковича)

— Це мобільний телефон. Візьміть, будь ласка, він потрібен для…

— Дякую. Я пам’ятаю, для чого потрібні мобільні телефони.

Юнак дивиться з мимовільною повагою — не до мене особисто, а до мого віку, абсолютної і незалежної величини в загальному часі. Я вже й забув, що таке буває, повага до старості. Дрібничка, а приємно. Ласкаво просимо до плебс-кварталу.

— Зокрема, мобільник потрібен, щоб ви могли відстежити моє пересування. Правильно?

Проникливий старий Ебенізер Сун вдоволено мружиться. Юнак дещо збентежений:

— Ви наш гість, пане Сун, — нарешті, я вже втомився чекати, витискає він. — Ми зобов’язані забезпечити вам безпеку і… і… убезпечити вас від самотності. Це